«Ой, на славній Україні, та в славному городі Крилові…»

105

Край наш давній, козацький. Але, на жаль, про минуле його збереглося не так уже й багато відомостей. По-перше, як писав ще у ХVІІ столітті  француз Гійом Левассер де Боплан, постійні війни, які спустошували Україну з кінця в кінець, не щадили українських бібліотек, які найперше піддавалися вогню. А, по-друге, як це не прикро, самі козаки не достатньо дбали про літописання власної, насамперед, ратної слави. «Після того, – з гіркотою констатував Олександр Довженко, – як погнили їх (славних прадідів наших – запорожців) онучі й клейноди і потрухли горілчані баклаги, майже нічого не лишилось для історії, і що саму історію доводилося писати на основі писань іноземних сучасників. Отаке-то…». Та, на щастя, дух хвилюючої минувшини лишили по собі пісні та думи, в котрих «історія народу розкривається… в ясній величі» (Микола Гоголь).

Думи створювали й поширювали сліпі кобзарі, бандуристи й лірники, які не знали писаної історії України, але відіграли в ній ще далеко не поціновану роль. Диво-дивне, точнісінько так, як колись Генріх Шліман за допомогою усної народної творчості довів невигаданість Трої, так само дослідження вітчизняних учених показують, що й думи та пісні – цей український епос – у переважній більшості своїй мають цілком реальні підмурки.

Серед населених пунктів теперішньої Кіровоградщини в українських думах заслужило на найбільшу увагу місто з тисячолітньою історією – Крилів. Зокрема, у думі «Івась Коновченко, вдовиченко», записаній відомим етнографом Миколою Цертелєвим, головний герой, прагнучи виступити з козаками проти турків, «слави-рицарства доставати», просить матір, щоб та «До города Крилова од’їздила,// Сто злотих рандарю Лейбі давала;// У наряді доброго коня купувала,// Мене молодого в похід знаряджала». Як бачимо, в ранньомодерну добу Крилів був містом, де можна купити «на славу козацьку» не якогось там, а такого коня, «щоб його душа козацька молодецька возлюбила».

Дуже мальовничо описано Крилів в іншому варіанті названої думи, записаної невтомним трударем на українській ниві Пантелеймоном Кулішем у 1853 році з вуст відомого кобзаря Андрія Шута. Тож, «як у городі Крилові жила собі удова, старенька жона, по мужеві Грициха, а по прозванію Коновчиха…», їздив по «славній Україні Корсунський полковник Хвилон» і закликав вступати до охотного війська: «Ей, козаки, діти, друзі!// Прошу я вас, добре дбайте:// Чи нема между вами козака старинного,// Отамана курінного,// У першому разі на герці погуляти,// За віру християнську одностайно стати?// Чи не мог би собі котрий козак слави,// Лицарствія доставати?». Зрозуміло, що полковник Філоненко (до речі, очільники з таким прізвищем у згаданому полку були в 1634 та 1684 роках) призовом на військову службу займався не одноосібно. До того ж, весь цей процес був належно обставлений: «До города Крилова прибував,// Хрещатий корогов на ринку поставляв,// Осавули по вулицях розсилав,// Червонії праперки у руки давав.// Осавули по вулицях пробігали,// Червонії праперки у руцях приношали,// Козаків у в охотнеє військо викликали…».

Отож, прапор з хрестом на крилівському ринку, як і осавули з червоними прапорцями на вулицях та «між до винницями і броварнями» давнього міста, все це мало наочно означати для його мешканців не тільки початок набору до війська, але й, свого роду, …антиалкогольну (!) кампанію: «Ей, винники, броварники!// Годі вам по запічках валятися,// По броварнях пиво варити,// По винницях горілок курити,// Очей своїх молоденьких викуряти,// Своїми молодецькими плічми сажі витирати!// …Ходімте в охотне військо гуляти…// Слави-лицерствія достати». Гомін у Крилові в подібних випадках, очевидно, був немалий. Оскільки «гречкосій» і «домонтар» Івась Коновченко аж у полі почув «глас козацький» і саме звідти «до господи піхотою» прибув, і до матері «крижнем у ноги» впадав, просячи благословити «у первому разі на герці погуляти, за віру християнську одностайно стати…».

В решті-решт, опинився наш земляк у війську, що перед турками «козацькими табурами постало» (як бачимо, назва одного із зниклих, але відомих в історії населених пунктів рідного краю – Табурище, має суто козацьке походження: від слова «табір»). Перед початком свого першого поєдинку Іван Коновченко чинив все як слід: «Шлик із себе скидав, хрест на себе слагав, отцеву і матчину молитву споминав…», а тому й здобув у бою слави: чимало ворогів убив та ще й полонених привів. Втім, згодом, у ході війни порушив найважливіше козацьке табу, «оковитої горілки напившись». Через що, вже в бою, його смертельно поранили. На запитання соратників: «Де поховати? Чи до города Крилова одбавляти?», – він демонструє, що через один проступок не втратив інших моральних устоїв: «Не велю я до города Крилова одбавляти,// Моїй матері тоски й печалі задавати.// А велю  на Черкені-долині по-козацьки поховати…». Не завдавати матері клопоту й болю. Такою була остання думка сина.

Замість післямови

Близьким до Тараса Шевченка Пантелеймоном Кулішем у 1854 році від полтавського лірника Архипа Никоненка було почуто та (головне для дослідника!) записано думу «Бідна вдова і три сина». Вона цікава для нас не лише тим, що повертає знову до «славного Крилова» й невід’ємного від цього міста ринку. Але, насамперед, можливістю висунення припущення про те, що її колись міг чути й творчо опрацювати поет, якого в Україні називають просто Кобзарем. Судіть самі. Мораль думи зводиться до того, що «Поки ми матір свою поважали,// Поки нам Бог годив…». А тепер пригадаймо такі актуальні донині слова Тараса Шевченка: «Хто матір рідну забуває,// Того Бог карає…».

Федір Шепель, місто Кропивницький, краєзнавець.

Поширити
"Вісті Світловодщини"