Правдива книга про спорудження Кременчуцької ГЕС

    245

    Книги, при написанні якої водночас було використано таку велику кількість маловідомих і зовсім невідомих документів Державного архіву Кіровоградської області, інших установ, організацій та приватних осіб про одну з найголовніших подій в історії Світловодського району, ще не було. «Нове наше море – нове наше горе», – занотував колись у щоденнику Олександр Довженко, який уособлював совість нації, з приводу неоднозначності рукотворного Каховського моря. Саме частину цього вислову й використали для заголовку автори книги Олег Бабенко та Іван Петренко «Нове наше море… Сторінками історії будівництва Кременчуцького гідровузла», котра щойно з’явилася у Кропивницькому видавництві «Імекс ЛТД» (керівник Тамара Самиляк).

    Це одне з небагатьох наукових видань, котре неодмінно зацікавить не тільки фахівців-істориків, краєзнавців, але й найширше коло жителів Світловодщини та Черкащини, зокрема, переселенців з колись затоплених населених пунктів. Книга містить чимало цікавого про передісторію та всі етапи будівництва КремГЕС, людей, які її зводили. Особливо вражає її друга частина ««Атлантида» на Дніпрі»: документальні свідчення про людські трагедії, пов’язані з переселенням із зони затоплення; руйнування усталених громад; примусове виселення; санітарну очистку території; екологічні катаклізми, пов’язані з штучним морем, тощо.

    Додам, що крім посилань на «сухі» документи, розповідь авторів оживляють численні спогади учасників і очевидців подій 55-річної давнини та використаний багатющий ілюстративний матеріал.

    Федір Шепель, краєзнавець, місто Кропивницький.

    Нове Наше Море

    ЧАСТИНА І

    Електрифікація краю. Початок

    Офіційна поява електричного освітлення у Єлисаветграді (нині м. Кропивницький) датується 2 квітня 1880 року. Того дня воно вперше з’явилося у деяких громадських будівлях, у кількох магазинах, на центральних вулицях міста. З кожним роком кількість споживачів електроенергії збільшувалася, а електрична мережа розросталася.

    Згодом у місті збудували чималу за довжиною трамвайну колію, рух по якій розпочався у липні 1897 року. Цей вид транспорту потребував великої кількості електричного струму, тож його отримували з потужної, як на кінець XIX ст., місцевої електростанції, початок будівництва якої припадає на 1896 рік. Це свідчить, що з кінця XIX століття електрична енергія потужно увійшла у побут багатьох жителів Єлисаветграда та широко використовувалася у виробництві.

    На початку XX ст. місто Єлисаветград, через бурхливий розвиток промисловості та сільського господарства, зіткнулося зі значним дефіцитом електроенергії. Закономірно, що у 1908 році розпочалося спорудження нової теплової електростанції.

    Отож, використання і споживання електричної енергії перетворилося на буденне явище.

    Більшовицький переворот, здійснений восени 1917 року, та і подальші трагічні події, пов’язані з т. зв. «воєнним комунізмом», відкинули країну та її жителів від багатьох цивілізаційних процесів. Чого вартий лише голод 1921-1923 років, спричинений, як відомо, авантюрними діяннями більшовицької влади і особисто Леніна, що призвів до загибелі мільйонів громадян тогочасної країни. Інстинкт самозбереження, перш за все, продиктований бажанням не втратити своєї необмеженої влади через масові протести та збройні виступи населення, змусив більшовиків запровадити елементи такого економічного ладу, проти якого вони несамовито боролися й носіїв якого вони знищували сотнями тисяч. Тож у країні на короткий час запанував НЕП. Завдяки такому маневру влади, у суспільно-економічному житті вщент зруйнованої й поґвалтованої нею країни стрімко відродилися багато галузей промисловості і «кустарного» виробництва, піднялося з руїн сільське господарство. Розвивалися приватне підприємництво, промислова й сільськогосподарська кооперація. Зазначені процеси торкнулися й територій, які належать до складу нинішньої Кіровоградської області.

    Пізньої осені 1926 року, в розпал НЕПу, в м. Зінов’євську (таку назву більшовики дали Єлисаветграду у 1924 році) заклали фундаменти нової електростанції. Її будівництво виявилося справою нелегкою і тривало понад три роки. Строки введення Зінов’євської районної електростанції (ЗРЕС) в дію постійно переносилися.

    У цей час до електрифікації долучилися деякі районні центри та села Зінов’євської округи. 4 грудня 1928 року в м. Зінов’євську відбулася XIII окружна конференція, на якій розглянули стан народного господарства Зінов’євщини та намітили перспективи його розвитку. У багатьох виступах учасників форуму домінувала теза про те, що великим гальмом на шляху розвитку промисловості та сільського господарства краю є відсутність належної кількості електричної енергії.

    Для подолання цієї проблеми делегати конференції затвердили заходи з прискорення електрифікації Зінов’євщини. Ними передбачили якнай­швидшу добудову в м. Зінов’євську електростанції потужністю 9000 кВт вартістю 4 млн. 908 тис. крб. Отриману електричну енергію планували направити не тільки для потреб міста, але і для 15 навколишніх сіл з 10800 обійстями, в яких проживали понад 48 тис. мешканців.

    Для цього також визначили спорудити у 1931 році т. зв. «Південну високовольтну лінію». Зрозуміло, чому електростанцію назвали районною.

    Наступною в черзі на побудову стояла електростанція в м. Бобринці. Вона повинна обслуговувати потреби міста та 10 довколишніх сіл. Постачати електричний струм запроектували до 2769 дворів з населенням у 12268 осіб.
    На кінець 1928 року повністю готовим був і проект побудови електростанції у Новомиргороді. Її потужність дозволяла електрифікувати місто та 5 сусідніх з райцентром сіл, а всього електричним струмом могли б скористатися 6502 особи, які проживали у 3506 дворах Новомиргородщини.

    Отже, учасники конференції не тільки виступили з пропозиціями, а й узгоджено виробили фактичний план електрифікації округи, втілити в життя який зобов’язали Зінов’євський окружний комітет партії.

    Здійснити роботи 5-тирічного плану електрифікації усієї Зінов’євщини мали намір спільно з акціо­нерним товариством «Електрика» (м. Харків). Головним елементом цього плану було якнайшвидше закінчення побудови ЗРЕС.

    Про реальність задумів свідчить те, що все необхідне, окрім, звичайно, спеціального обладнання, знаходилося поблизу майбутніх електростанцій. Так, ще у 1912 році геологи розвідали величезні запаси калорійного бурого вугілля біля сіл Пантаївки, Мошориного, Головківки, Зеленівки. Окрім нього, в окрузі також знаходилися у величезних об’ємах каоліни, вогнетривкі глини, вапняки. Тобто, все те, з чого можна виготовити будівельні матеріали для спорудження приміщень електростанцій та не тільки їх.

    У лютому 1930 року на засіданні президії Зінов’євського окружного комітету партії знову заслухали питання «Про основні засади організації електрогосподарства м. Зінов’євська». Члени президії констатували, що пуск у дію міської електростанції не відбувся у заплановані строки – ні 15 грудня 1929 року, ні 15 січня 1930 року. Терміни постійно переносилися, а місто відчувало величезну потребу в електричній енергії.

    Впродовж березня та квітня 1930 року всі роботи на ЗРЕС таки добігли кінця. 30 квітня її урочисто відкрили. Електростанції того ж дня присвоїли ім’я «товариша Косіора». Пишалися цим іменем працівники підприємства недовго – незабаром партійного функціонера проголосили ворогом народу та стратили.

    Наприкінці 30-х рр. XX ст. СРСР розпочав інтенсивну підготовку до війни в Європі. Осторонь цього не залишилися практично всі підприємства та установи тогочасної країни. До процесу виготовлення різноманітної зброї долучився і Кіровоград (так вже вкотре перейменували колишній Єлисаветград у 1939 р.). Однак, виробничих та енергетичних потужностей заводів і фабрик міста не вистачало для виготовлення з метою постачання Червоній армії усієї запланованої урядом кількості снарядів та мін різного калібру в сотні тисяч штук – саме на такій військовій продукції спеціалізувалися промислові підприємства Кіровограда.

    Закономірно, що у 1939 році, аби мати змогу збільшити потужність військової промисловості, Кіровоградську районну електростанцію вирішили модернізувати, встановивши ще одну турбіну. Її замовили у Німеччині.

    Війна, що розпочалася у червні 1941 року, порушила всі плани. Тікаючи з Кіровограда, більшовикам не вдалося повністю вивести з ладу електростанцію, однак чимало обладнання й устаткування пошкодили.

    9 серпня 1941 року, на четвертий день нацистської окупації міста, підприємство, завдяки самовідданій праці понад 300 робітників та інженерів, відновило постачання споживачам електроенергії.

    Кіровоградська районна електростанція працювала увесь окупаційний період. Електрична енергія, інколи з перебоями через відсутність достатньої кількості вугілля, надходила до заводів і фабрик міс­та, а також побутовим споживачам на освітлення їхні помешкань практично до початку 1944 року.

    Під час бойових дій за звільнення міста від гітлерівців підприємство було покалічене, але не знищене. Завдяки умілим діяв радянських саперів вдалося врятувати від руйнування греблю Інгулецького водосховища та саму будівлю електростанції – відступаючи, нацисти намагалися їх підірвати за допомогою майже 10 тонн вибухівки.

    Уже в березні 1944 року, після здійснення відновлювальних робіт, вдалося запустити дизельний електрогенератор, тож електричний струм знову надійшов до державних установ, деяких навчальних та лікувальних закладів. Але кількість виробленої електроенергії була обмеженою. Її розподіл вівся настільки скрупульозно, що обліковувалися кожен кіловат/годин і кожна діюча електрична лампочка. Ці, загалом примітивні, як на нинішній часі, електроосвітлювальні прилади перебували у величезному дефіциті. Коли весною 1944 року до Кіровограда прибули 400 електричних лампочок, то їх, мов дорогоцінний скарб, 22 березня поштучно розподілили поміж установами, підприємствами та деякими привілейованими жителями міста й області.

    До кінця березня 1944 року КРЕС дала перший промисловий струм, який поділили поміж 41 організацією та установою, а також кількома побутовими споживачами. Проте, кількості й сили струму катастрофічно не вистачало. Про дефіцит електроенергії на той час свідчить рішення №71 виконкому Кіровоградської міської ради депутатів трудящих від 30 березня 1944 року, яким встановлювався ліміт на використання електроосвітлювальних приладів. Так, на освітлення робочих кабінетів працівників облвиконкому дозволили використовувати не більше 10 лампочок потужністю 60 ват кожна, для обласного управління НКВС – 30 освітлювальних приладів тієї ж потужності, обласному управлінню НКДБ – 50, міськвиконкому – 10, обкому партії – 15 лампочок тощо.

    Електричне освітлення мали і декілька жителів міста. Це були, звичайно, керівні кадри обласного та міського рівнів… Вони освітлювали своє житло, абсолютно не соромлячись своїх виняткових привілеїв і не зважаючи на потреби інших громадян чи установ, 10-ма електролампочками кожен. Керівникам нижчого рангу дозволялося використовувати в своєму помешканні тільки по 3 освітлювальні прилади. Таких привілейованих приватних користувачів електроенергією від Кіровоградської районної електростанції весною 1944 року в обласному центрі налічувалося лише 14.

    Для розуміння розкішного, навіть в умовах воєнної розрухи, способу життя тогочасної партійної й радянської еліти, наведемо таке порівняння: дитячим яслам №1 м. Кіровограда дозволили ВМИКАТИ ТІЛЬКИ 1 лампочку, міській аптеці – 2, педінституту – 3 лампочки потужністю 60 ват кожна.

    Максимальне використання електричного освітлення тогочасними репресивними органами НКВС та НКДБ у 50, та, відповідно, 30 ламп неспростовно свідчить про їхню неймовірно інтенсивну роботу не тільки вдень, а й в ночі в плані проведення масових репресій проти населення області, яке мало нещастя проживати на тимчасово окупованій території.

    Решта містян освітлювали свої житла в темну пору доби примітивними каганцями та, у кращому випадку, гасовими лампами.

    Практично всі села і районні центри області взагалі були позбавлені електричної енергії в побуті. А та, що вироблялася дизельними чи газовими генераторами, спрямовувалася виключу для потреб колгоспів та МТС.

    Впродовж 1945 року Кіровоградську районну електростанцію відбудували повністю. Наприкінці 1946 – на початку 1947 років на ній здійснили капітальний ремонт всього обладнання та встановили ще одну турбіну. Працювала Кіровоградська райони електростанція на місцевому бурому вугіллі. Запасів палива вистачило б на декілька поколінь.
    Та на початку 50-х рр. XX ст. більшовицькі керманичі вирішили, що найкращим джерелом виробництва дешевої електроенергії є енергія води, що падає. У країні розпочалася ера побудови гідроелектростанцій практично на всіх великих ріках, зокрема, і на Дніпрі.