Затоплена Україна. Новогеоргіївщина. Спогади очевидців

    Водосховище Кременчуцької ГЕС є одним з найбільших в Україні. Та щоб збудувати його, затопили 25 населених пунктів. Всі вони раз і назавжди зникли з карти України. Та не з пам’яті...

    289

    Новогеоргіївськ

    Новогеоргіївськ

    Новогеоргіївськ

    Новогеоргіївськ

    Про переселення у ті часи було не модно говорити, тим більше писати. Головна тема розмов 1954 року – на території Кіровоградщини будується нова ГЕС, нове місто (яке створять спеціально для переселенців – теперішній Світловодськ), а отже – нові можливості з новими мріями.

    Так, 25 березня 1954 року Рада Міністрів СРСР ухвалила рішення про початок будівництва Кременчуцького гідровузла на Дніпрі.

    Спорудження ГЕС і водосховища викликало потребу перенести на нові місця населені пункти району. 1961 року Новогеоргіївськ разом з іншими 22 селами та хуторами об’єднали в одне місто, яке пізніше переназивали аж тричі.
    Спочатку йому дали ім’я тодішнього першого секретаря СРСР – Хрущов. З 1962 по 1969 рік місто мало назву Кремгес, а сьогодні це Світловодськ (від слів світло + вода).

    Відтоді минуло понад 60 років. Спогади та інформація про переселення людей практично зникли. Знають про ці події лише безпосередні учасники (офіційно – 15 тисяч переселенців).

    Любов Дмитрівна Щукіна у часи переселення працювала у райкомі комсомолу. Дівчина була з бідної сім’ї, жила з бабусею і матір’ю. У жінки було 12 дітей. Зимою завжди спали на пічці, бо в хаті ставало настільки холодно, що вода у відрі під ранок часто замерзала. Хата складалася з кухні і кімнати. Між ними – коридор. А ще була коза. На ніч її завжди брали до хати.

    За 10 років містечко трохи віджило – працювало 3 підприємства. У місті виготовляли відомі на сусідні області (були замовлення і з закордону) кінні ходи і фургони, була меблева фабрика, цегельний завод – люди мали де заробити.
    Новогеоргіївськ старожили завжди пов’язували з фруктовими деревами. Ще до війни на кожне фруктове дерево накладався податок, тому далеко не всі могли до­зволити собі сад. Після війни податок зняли, тому кожен мав за обов’язок посадити кругом хати дерева.

    «У 1954 році нам дали зрозуміти, що скоро нашого міста не стане. Усі відновлені будівлі, наші сади – все затопить Дніпро» – згадувала Любов Дмитрівна. Новина про те, що треба переїжджати, була трагічною. Ніхто не хотів покидати свої домівки. Після війни у містечку залишилися вдови з дітьми, зруйновані хати – їх відновлювали жінки. Хати були не ідеальні, але власноруч зроблені».

    Для інформування населення проводили роз’яснювальну роботу: були зібрання. До кожного села приїжджала група людей з партії і розповідали, як люди заживуть на новому місці, як буде їм добре.

    Ніяких підписів не збирали, бо хотіли місцеві цього переселення чи ні – воно було примусовим. Любов Дмитрівна сама належала до тої групи людей, що ходила до своїх же сусідів і розповідала, яким прекрасним буде життя після. Пояснює, в ті часи вона мусила це робити – таким було завдання партії.

    Людям поставили умову: перед затопленням Новогеоргіївськ потрібно повністю розібрати. Так, кожен господар мав розібрати свою власну хату. Старшим допомагала спеціальна бригада, а так, жінки, чоловіки, діти розбирали голими руками власні домівки, хліви, інші будівлі. Хату Любові Дмитрівни поваляв бульдозер.

    «Коли я перебралася до хати чоловіка, я викопала собі город невеликий, там я садила полуницю. От мені ще досі та полуниця сниться… Такої смачної полуниці я вже більше ніде не пробувала» – згадувала старенька.

    Кожній сім’ї надавали транспорт: визначали день, кому і на скільки треба машину для перевезення. Відбувалося перевезення одночасно із заселенням у нове помешкання у Світловодську і руйнуванням старого у Новогеоргіївську.
    Звичайно, видавали і грошову компенсацію, але її не вистачало для нового помешкання. «Моїй свекрусі дали 12 тис, а бабусі – 800 рублів». Чим багатший ти був у Новогеоргіївську, тим більша компенсація. Також влада допомагала з будматеріалами.

    Для місцевих було справжнім горем, коли влітку на одній вулиці, яка вся була в березах (дерева зрослись між собою і утворили природній «зелений тунель») – вирубали кожне деревце. «Це ж можна було зрубати восени, зимою, але не влітку, коли все цвіло і пахло. Той випадок багатьом запам’ятався і залишив глибокий слід».

    Було і таке, коли ти приходив додому, а на дверях табличка: «Хату розібрати до 25 травня. Попередження».

    Траплялись і трагічні випадки. Любов Щукіна розповідала про десяток місцевих, які рубаючи свої дерева, кидали сокиру і лізли в петлю, накладаючи на себе руки прямо на недорубаному дереві.

    Траплялось, що людей вивозили насильно. Просто приїжджала машина і забирала сім’ю.

    Дасій Іванович в час переселення працював вчителем у Новогеоргіївську. Жив з батьками в домі, який колись належав місцевому священику. На його ж подвір’ї протікала річка Тясмин. Кожного ранку наввипередки з братом бігли до річки, загартовували здоровий дух.

    У 1954 році з’явилося повідомлення у місцевій пресі про переселення. Інформацію про те, що їхнє місто будуть затоплювати, більшість населення сприйняла негативно: «Молодь ставилась до цього двозначно, ми ще не були такими прив’язаними до цих місць. Але старшим покидати насиджені місця, будинки, сади – їм не вкладалося в голові, як це можна було зробити. Люди тоді морально занепали. Але час проходив. Люди «посопіли» у себе вдома, але ніхто відкрито нічого не заявляв. Мама, коли ми переїхали у Світловодськ, дуже довго приживалась, для неї вода в крані не замінила колодязя на подвір’ї. Тут, у Світловодську, не так. Тут я живу у квартирі, без річки».

    У краєзнавчому музеї Світловодська є книга зі спогадами про будівництво Кременчуцької ГЕС і міста за 1954-1961 роки.

    Іван Федорович Калінін на той час був інженером лісового господарства, він організовував переселення і залишив власні спогади.

    У повідомленні тих часів написано: «Партія розуміла, що потрібно максимально знизити витрати енергії – як фізичної , так і моральної переселенців, бо вони, м’яко кажучи, сприйняли інформацію про своє переселення… без ентузіазму. Люди, які не хотіли переселятись у нове місто (Світловодськ), натомість вибирали сусідні села, які не входили в зону затоплення – для них ми спеціально організували «дні зустрічі» у тому селі, в яке будуть переїжджати. Ми організували групу з 200 осіб, щоб показати їм село. З Новогеор­гіївська ми виїжджали з дуже гарним настроєм, жартами, на вулиці світило сонце. Але коли приїхали, погода кардинально змінилася – ми приїхали в дуже похмуру погоду. Картина була гнітючою. Навіть у нас, організаторів поїздки, занепав тоді дух, не говорячи вже про самих людей…».

    Також у своїх спогадах свідки розповідали, що для них, організаторів переселення, було великою подією переїзд першої сім’ї на нове місце.

    «Про першого переселенця ми написали у місцевій газеті. Це сильно підштовхнуло інших до переїзду. Ми на це дуже розраховували. Запам’ятався випадок вже під час самого затоплення. Всі люди вже переселились, але на території ще випасалася худоба (практично до останніх тижнів перед затопленням ми дозволили випасати овець та корів на території майбутнього моря). І коли ми робили черговий об’їзд території (нижня частина Новогеоргіївська була вже затоплена), то бували випадки, коли на острівцях були залишені вівці і худоба. Нам довелося потопити нашу машину, щоб врятувати худобу».

    Більшість переселенців із затоплених міст та сіл живуть у сучасному Світловодську у приватних будиночках, мало хто з них залишився у квартирах.

    Довідка про затоплення: населених пунктів – 25; колгоспів – 11; комунальних приміщень – 354; приватних будівель – 125; шкіл – 22; сільських клубів – 14; православних храмів + синагога – 4; промислових підприємств – 3; лікарень – 3; дитячих будинків – 2; Дім інвалідів – 1.

    За інформацією Інтернет-видання
    «Історична правда».