Чорнобиль: тіні минулого

144

26 квітня далекого 1986 року стало для України певною віхою, умовною межею «До» і «Після». Вже не буде так, як було «До» аварії на Чорнобильській АЕС.
За офіційною версією, причиною катастрофи став стрибок напруги в мережі, який викликав два вибухи. Після вибуху в реакторі залишилось близько 800 т графіту, який почав горіти. Пожежа тривала 10 днів і забрала життя 31-ої людини. Остаточно графіт перестав горіти лише 10 травня.
Пожежники, які першими прибули на місце катастрофи, не мали ізолюючих протигазів. Їх просто не попередили про особливість ситуації. Та саме їм вдалось врятувати нас від сильного водневого вибуху, який міг стати наступним етапом трагедії.
Близько 155 тис. км2. території стали непридатними для життя, з них 52 тис. км2. – сільськогосподарські землі. Впродовж 3 тижнів після вибуху реактор продовжував випромінювати радіацію, доки його не закидали сумішшю піску, свинцю, глини і бору.
Перше офіційне повідомлення про аварію на Чорнобильській АЕС зробили аж 28 квітня, і в ньому майже не повідомлялося про масштаби проблеми. Склалось враження, що загрози немає, а проблема локальна. Всі іноземні ЗМІ розповідали про небезпеку, а радянські майже нічого про це не говорили. Саме в цей час у всіх міс­тах СРСР, у тому числі і в зоні ураження, готувалися паради і демонстрації на честь 1 травня.
240 тисяч людей з усіх куточків України брали участь у гасінні пожежі на ЧАЕС. Боролися із наслідками аварії і наші земляки – жителі Світловодщини. Багатьох з них вже немає серед нас.
Спілкуючись з людьми, які безпосередньо були причетні до ліквідації наслідків аварії, дізнаєшся багато подробиць, від яких стає моторошно. Моя співрозмовниця попросила не називати її ім’я. Вона це пережила і прожила, не хоче навіть згадувати весь жах тих тяжких днів.
У 1986-му ліквідатори (як ми їх нині називаємо) з Кіровоградщини приїхали у Чорнобильську зону, аби змінити ліквідаторів із Дніпропетровської області. Зазначу, що людей відправляли у робоче відряд­ження до Чорнобиля на 15 днів – довше там не можна було перебувати. Наші земляки затримувалися аж на місяць а то і більше – на Кіровоградщині видобувають уран, тож їхній організм краще адаптований до впливу радіації. Зовсім молода жінка, яка пройшла курси хіміка-дозиметриста, мала працювати на надто ризикованих для життя дільницях, бо ж її завданням було контролювати рівень радіації. Та в життя дівчини втрутилася Доля… чи небайдужі люди, які її, зовсім юну, відправили працювати в їдальню. За її словами, працювали по 16 годин, було дуже важко – на добу доводилося годувати до 3500 осіб. Страви, перед споживанням, завжди перевіряли на місткість радіації. Були випадки, що харчі вивозили і викидали через те, що показники радіації були зависокими.
Люди були мовчазними, не було чутно сміху. Хоч і не всі розуміли ступінь загрози для їх особистого здоров’я, та бачили, як інколи комусь ставало зле і його вивозили із «зони».
Працювали у спеціальному одязі, в респіраторах чи протигазах, все постійно мили, змиваючи радіоактивний пил. Жили по графіку, з дотриманням комендантського часу, діяли за встановленим регламентом.
– Якось ми потрапили до Прип’яті, хотіли подивитися на місто. Лиш уяви: ціле місто перетворилося на пустку. Ніде жодної живої душі, вночі – жодного ліхтаря, а тиша така, аж у вухах дзвенить. Мерт­ве місто. Боляче було дивитися, як ковшами «згортають» будинки з меблями, з одягом, з іграшками… Хтось спокушався, ховав під одяг якусь цінну річ, «підібрану» у покинутому помешканні, а згодом його забирали до лікарні. Багато хто просто не розумів масштаби загрози, адже радіацію не можна побачити, торкнутися до неї чи понюхати. Її не видно, але вона скрізь. Розслаблятися не можна було. Чорнобиль змінив усе моє життя, – сказала моя співрозмовниця.
А ось спогади Григорія Ковальова із Глинська. «Вибух на Чорнобильській АЕС обговорювали всі, але масштабність трагедії я збагнув лише тоді, коли на власні очі все побачив. 25 лютого 1986 року я прибув у селище міського типу Поліське, знамените своїм великим сосновим лісом, який після аварії стали називати «рудим лісом». Знаходився я там аж до 16 травня. Роботу виконував різну: працював біля машин, в яких пралася радіоактивна білизна ліквідаторів, потім носив розчин на самій станції. Рівень радіації там був настільки високим, що людині дозволялося там перебувати лише 3 хвилини. Довелося працювати і водієм. Поїхавши якось із командиром в село Діброви, був шокований побачивши під лісом коней. Вони були надуті, як м’ячі . Як пояснили місцеві жителі, велику рогату худобу в колгоспах вирізали й закопали, а коней просто випустили із загонів. От вони і жили самі собі на ураженій території – спотворила їх радіація. Через три місяці приїхала заміна нашому загону з Житомирської області, і нас відпустили додому».
Після аварії з 30-тикілометрової зони відчуження було вивезено 115 тис осіб. Однак, оскільки ураження також охопило землі Росії та Білорусі, сумарна кількість людей, котрі позбулися своїх домівок, сягала 220 тис.
Чорнобильська катастрофа вважається трагедією українською (унаслідок аварії постраждали 12 областей України), та офіційні дані свідчать, що 70% радіації отримала Білорусь. Там також є зона відчуження, яка сьогодні сягає понад 4000 км. Однак радіоактивна хмара пішла ще далі та зачепила навіть схід США; радіоактивні дощі були зафіксовані в Ірландії.
Наприкінці 1986 року реактор накрили спеціальним «саркофагом» задля запобігання розповсюдженню радіоактивних часток. Укриття було збудоване добровольцями та мобілізованими солдатами, яких пізніше назвуть ліквідаторами. За весь час будівництва «саркофагу» їх нараховувалось близько 600 тис. з усього тодішнього СРСР.
Старий «саркофаг» робили з бетону, але без арматури. Мешканці, котрі живуть в м. Славутичі (збудованому, в основному, для переселенців із зони відчуження), кажуть, що тріщини в споруді були фактично від початку. Є й такі, через які можуть пролізти люди. Перед будівельниками не ставили ціль зробити все герметичним. Та це і зрозуміло, через значний рівень радіації люди не могли там перебувати довго. Будівництво відбувалось за допомогою кранів з радіоуправлінням. Розвідку здійснювали за допомогою людини у свинцевій камері, яку на великій швидкості проносили над реактором (жоден розвідник до сьогодні не дожив).
Вважається, що під укриттям і досі знаходиться близько 95-97% радіоактивного матеріалу, який залишився після аварії.
Через 20 років після трагедії про Чорнобиль почали забувати. Було знову активізовано ядерні проекти, котрі передбачали будівництво нових АЕС. Серед країн, котрі планували розвиток атомної енергетики, опинилась і Україна. Та ось знову ми отримали чергове попередження – аварія на Фукусімі в Японії.
До аварії в Японії, Чорнобиль вважався єдиною аварією з найвищим рівнем, 7-им рівнем небезпеки. Тепер таких катастроф уже дві.
Світлана Калугіна.

Поширити
"Вісті Світловодщини"