Любов

114

Любов забилась в мою душу,
Мов нерозумне пташеня,
Та я її ховати мушу,
Бо вже не вільна – заміжня.

А вона все росте, мужніє
І виривається з грудей.
Чи ж втримати її зумію,
Бо гріх і сором від людей.

І вже онуки підростають,
Й років, мов на вербі гілля,
А вона, ніби, і не знає –
Все дужче крила розправля

І підійма мене з собою,
І тих років, мов не було,
А вік, прожитий без любові,
Вишневим цвітом замело.

Поширити
"Вісті Світловодщини"