Гіппократ: «Медицина насправді є найблагородніше з усіх мистецтв»

Кожна людина має обрати ту професію, яка відповідає її природним здібностям і нахилам, тоді вона буде працювати на совість. Професія лікаря, як казав А. П. Чехов, – це подвиг. «Вона вимагає чистоти душі і помислів. Треба бути ясним розумово, чистим морально і охайним фізично». Лікар повинен завжди бути добрим і милосердним, тому що справа, якою він займається, полегшує страждання хворого.
Стоматолог – передусім, лікар. А до лікарів звертаються із болем та проблемами. І стоматолог, як і будь-який інший медичний працівник, має бути гарним слухачем, тактовним, комунікабельним і трішки психологом. Потрібно заспокоїти людину і завоювати її довіру. Саме таким: уважним, терпеливим і тактовним був і є Володимир Миколайович Логошко – в минулому лікар-стоматолог, головний лікар Глинської дільничної лікарні.

У переддень Дня медика я заздалегідь зателефонувала Володимиру Миколайовичу і домовилася про зустріч. До нашої розмови він підготував багато фотоальбомів, у яких ретельно зберігається історія всього його життя. Серед них – і фотоальбом, який колись, ще в шкільні роки, нашому герою подарували друзі. Так, аркуш за аркушем, ми «гортали його життя» від народження до сьогодення. Щоб все це з часом не втратилося, Володимир Миколайович почав писати автобіографію, де кожна розповідь підкріпляється фотографією.
Володимир Миколайович Логошко народився на хуторі Шевченка Малодівицького (нині – Прилуцький) району Чернігівської області. Його дитинство не було безтурботним.
Мама Володимира Миколайовича прожила непросте життя. В молоді роки, коли Україна була під окупацією німецько-фашистських військ, її відправили на примусові роботи до Німеччини. Союзники звільнили наших бранців, дівчина повернулася додому, вийшла заміж за місцевого парубка Миколу Логошка. Це був 1946 рік, а в 1947 у молодої пари народився син Володимир.
Батько Володимира Миколайовича одружився досить рано – ще до служби в армії. Коли відслужив обов’язкову військову службу, не звільнився в запас, а залишився служити далі. Згодом отримав військове звання і став кадровим військовим.
Тато був рідким гостем дома – хлопчина зростав з мамою та бабусею. Молодий військовий не поспішав забирати родину до себе через відсутність житла, а згодом у нього з’явилася нова родина, народився ще один син…
Через деякий час Володимир разом із мамою перейшли жити від бабусі (татової мами) до маминої сестри, яка разом із чоловіком-інвалідом (на війні втратив руку) виховувала своїх четверо дітей. Хоч будинок і був просторий, але в одній кімнаті 8-ом мешканцям розміститися було непросто. Та усі жили мирно, у кожного були свої обов’язки – своя робота.
Аби забезпечити себе та майбутнє свого сина, мама Володимира Миколайовича працювала на різних роботах: і продавчинею в магазині, і свинаркою.
Майбутній лікар разом із двоюрідною сестрою доглядали за господарством. Бувало, кличуть друзі гратися чи гайнути десь до водойми, та дядько не дозволяє – є робота. Хоч як хлопцеві хотілося розважитися з однолітками, інколи до сліз доходило, та вдіяти нічого, треба було допомагати дорослим.
Великою радістю було, коли Володимир Логошко з мамою перейшли жити у свою новозбудовану хату – світлу і простору. Та пожив він в там недовго. Після закінчення 11-річки, майбутній лікар-стоматолог, за порадою свого вчителя, поїхав до м. Дніпра (тодішнього Дніпропетровська), аби продовжити навчання у виші – здобувати професію.
У великому місті хлопця зустрів хрещений батько – татів брат. Проживав він з дружиною в однокімнатній квартирі, мав доньку, та залюбки прийняв до себе ще й похресника.
– Куди ж вступати надумав?, – запитав він у хлопця.
– Ще не вирішив, – відповів юнак, і разом з дядьком відкрив довідник для абітурієнтів.
Перегортаючи десятки сторінок, дійшли до медичних закладів.
– Може в медичний?, – запитав дядько.
– Можна, – відповів юнак.
Невдовзі Володимир Логошко відніс документи до Дніпропет­ровського медичного інституту, успішно здав екзамени і став студентом одного із найпрестижніших вишів України.
Юнак швидко потоваришував зі своїми одногрупниками, а з Іваном Боздуганом із Крюкова (в майбутньому – головним лікарем Озерської дільничної лікарні) вони стали просто нерозлийвода. Тому, коли прийшов час визначатися з місцем роботи, Володимир разом з Іваном обрали Світловодськ. Ось так, за волею долі, Володимир Миколайович Логошко потрапив із Чернігівщини до Світловодсь­ка, а звідтіль – у Глинськ.
Володимир Миколайович з теплом і посмішкою згадує, як вперше приїхав у село, яке для нього стало рідним.
Було це відразу після закінчення навчання у виші. Оформивши відповідні документи у Світловодську і взявши направлення, він вже після обіду приїхав у село. Щоб розпитати, де знаходиться лікарня, підійшов до гурту жінок біля магазину.
– Підкажіть, будь ласка, де у вас лікарня?, – запитує.
– А ось, недалечко. А Ви до кого?
– Я сюди приїхав працювати.
– І ким же?
– Лікарем-стоматологом.
– Ааа, – почув у відповідь. – Стоматолог? Нам би сюди зубняка! У нас зубняка в лікарні немає!
В сільському медичному закладі його зустріли з радістю, нагодували, показали, де можна переночувати, головний лікар познайомив із колективом лікарні.
Роздивившись усе, юнак наступного дня поїхав додому – на канікули, і приїхав ближче до осені, коли треба було готувати стоматологічний кабінет до роботи.
А готуватися треба було, адже обладнання не було ніякого. Тодішній завгосп лікарні, Микола Афанасійович Дементій, разом із Володимиром Миколайовичем витратили чимало часу і зусиль, аби зібрати все необхідне медичне обладнання. І з вересня 1970 року Володимир Миколайович Логошко приступив до виконання своїх посадових обов’язків – рятувати людей від зубного болю.
– А Ви пам’ятаєте свого першого пацієнта?, – запитую я у Володимира Миколайовича.
– Першого пацієнта не пам’ятаю. Але пам’ятаю інший випадок, який трапився зі мною на робочому місці незадовго після того, як я розпочав свою практику. Якось прийшов до мене на прийом чоловік – він тоді працював у нас в лісництві. Сів у крісло, я оглянув його. Кажу: «Щоб поставити Вам зубний протез, мені треба трішки попрацювати з Вами». Вколов йому знеболювальне, трішки почекав, щоб ліки подіяли. І ось, щойно я взяв до рук інструмент, чоловік втратив свідомість, трохи сповз у кріслі і застряг між стільцем і підлокітником. Я його витягувати – не можу, надто важкий. Довелося медсестер кликати на допомогу. Виявляється, чоловік дуже злякався, коли в моїх руках побачив скальпель.
47 років бездоганної роботи, з них 25 – на посаді головного лікаря. І весь цей час поряд з Володимиром Логошком була його дружина і вірна подруга – Раїса Романівна. Багато траплялося і цікавого, і складного на трудовому шляху мого співрозмовника, але він завжди знав: його дома зрозуміють, підтримають, дадуть слушну пораду. Тому ніколи не опускав руки, йому завжди вдавалося утримувати очолюваний заклад у зразковому стані. Було й таке, що доводилося з каністрою об’їжджати різні організації та підприємства, випрошуючи пальне, продукти харчування, щось для ремонту тощо. І Володимиру Миколайовичу ніколи не відмовляли, бо були впевнені, що допомагаючи лікарні, вони допомагають хворим. В його трудовій книзі – лише один запис про прийняття на роботу.
Володимира Логошка поважає спіль­нота медичних працівників Світловодщини, колектив Глинської мед­установи, односельці, усі, хто хоч колись звертався до нього за допомогою. Він заслужив цю повагу своєю працею.
Сьогодні Володимир Миколайович знаходиться на заслуженому відпочинку. Він мріє завершити свою рукописну працю під назвою «Моє життя». Кілька років назад розпочав писати “Історію Глинської дільничної лікарні”. Щодо цього, то Володимир Миколайович провів титанічну дослідницьку роботу, опрацював сотні архівних документів.
“Частину цієї праці я вже написав, а ще частина роботи попереду – я чекаю, коли прийде Муза”, – посміхаючись, говорить він.
Істинний лікар – це не той, хто пізнав і глибоко вивчив медицину, а той, хто усвідомлює свій обов’язок перед людьми у всі часи. Всі ми у великому і неоплатному боргу перед лікарями, які рятують нам життя у найскладніших умовах.
Низько схиляємо коліна перед вашою мужністю, добротою та ніжністю, шановні наші лікарі, адже завдяки вам тримається і рухається світ. Зі святом вас.
Світлана Калугіна.