НЕЗБАГНЕННА ТАЇНА ЖІНОЧОЇ ДОЛІ

296

Хто вона – жінка? Це ніжна, любляча мама, турботлива донька, дбайлива господиня, кохана і неповторна дружина для свого чоловіка. А ще гарна працівниця, вірна подруга; це і захисниця, і воїн, і волонтер. На виклики сьогодення жінки реагують гідно – приймають їх, долають усі труднощі.
В переддень Міжнародного свята жінок я хочу розповісти про прекрасну, чуйну і в той же час вимогливу, із сильним характером, жінку, яка ось уже п’ятий рік у вільний час за покликом душі допомагає нашим воїнам – учасникам операції об’єднаних сил. Це волонтерка Наталія Задорожня.
Дитинство та юність пані Наталії пройшли у Білорусії – у місті Брест. Там в активної та веселої дівчинки було багато друзів, бо ж і в школі, і навчаючись у виші, вона завжди була серед перших – активістка, спортсменка, відмінниця.
Для Наталки з дитинства Київ був одним із найкрасивіших міст, тому коли у 1988 році постало питання працевлаштування, обрала Україну – приїхала у Світловодськ працювати інженером-технологом на Радіозавод. Тут знайшла свою долю, з чоловіком виховала єдиного сина.
З особливим теплом пані Наталія згадує, як вперше приїхала до Світловодська:
– Це було дуже гарне, ошатне, зелене місто. Я приїхала сюди «Метеором», побачила потопаючі у зелені новозведені будинки і просто закохалася у цю красу.
Зі своїм майбутнім чоловіком пані Наталія познайомилася на заводі – він теж там працював.
Народження дитини стало для неї певною віхою в житті, після якої все змінилося, напевно, як і для багатьох мам, які народили бажане і довгоочікуване дитя.
– Для жінки найважливіше в житті – її дитина. Коли до народження сина я думала про кар’єру, то з його появою зрозуміла, що основне моє покликання – бути мамою.
Зараз Наталія Задорожня – підприємець. У вільний від роботи та від сімейних клопотів час вона зустрічається зі своїми однодумцями – такими ж жінками, яким небайдужа доля нашої держави, наших дітей, які, як за рідних, вболівають за наших солдат і хоч чимось намагаються їм допомогти. Це Ірина Варакса, Наталія Маркова, Ольга Тюрморезова, Світлана Рощіна, Анна Драк, Наталка Цвик, Яна (жінка не називає своє прізвище), Набат Колесникова, Оксана Гришко та Світлана Руденко. Назвали вони себе «волонтерська група «Голубка». Волонтерки збирають солдатам різноманітну допомогу, плетуть шкарпетки, маскувальні сітки, організовують різноманітні заходи для демобілізованих бійців і їхніх сімей та багато іншого. Наталія Задорожня плете так звані кікімори – одні з кращих, які потрапляють на передову. Найкращі вони, бо сплетені з любов’ю. Як все починалося?
– Спочатку, а це було у 2014 році, коли почалася антитерористична операція, я просто хотіла допомагати. Не віддати певну суму грошей, а практично допомагати, – говорить моя співрозмовниця. – У цей час у соціальній мережі з’явилася група «Світловодськ патріотичний». Тоді це дійсно була група, яка об’єднала людей-однодумців. Я стала однією із її учасників. На той час уже був створений координаційний центр, який і організовував людей на якісь справи. Якось в групі я прочитала прохання координаційного центру допомогти воїнам АТО – їм потрібні маскувальні сітки. Було приміщення, де збиралися люди, які займалися практичною допомогою. Прийшла, а там – дві жінки … стоять, плетуть маскувальну сітку. Я залишилась. Потім ще раз прийшла, ближче познайомилася з тими, хто там працював. Це були жінки-переселенці. Хочу зазначити, що на той час у мене було неоднозначне ставлення до переселенців. Та коли познайомилася з ними ближче, змінилося і моє ставлення до них. Це люди, які багато пережили, які не змирилися з тим, що відбувається у них на батьківщині, вони обрали для себе Україну і приїхали сюди, сподіваючись на наше розуміння і допомогу. Я розумію людську психологію – кульмінаційний момент минає, ми адаптуємося, потрохи звикаємо до війни до новин з передової про загиблих і поранених. Та я переконана: так не можна – якщо ми почнемо забувати і звикати, ворог прийде і сюди. Усвідомлюючи це, я разом із такими ж, як сама, почали приходити і плести маскувальні сітки.
Наприкінці 2015-го року ми залишилися без приміщення. Учасниці іншої волонтерської групи «Світловодськ разом з тобою» тимчасово прихистили нас, та це не вирішило повніс­тю проблему. Ми і до цього часу підтримуємо тісні зв’язки, допомагаємо один одному. Саме на цьому, напевно, і ґрунтується волонтерство.
Згодом Сергій Волков, який очолює спілку ветеранів-афганців, запропонував нам працювати у їх приміщенні. До того ж, він та голова громадської організації «Іволга» Дарія Ільїна завжди допомагали нам і тканиною, і основою, адже сплести кікімору чи маскувальну сітку – це половина роботи. Спочатку потрібно знайти основу, тканину, фарбу. Фарбувати тканину – моя робота. Я вже знаю, в яку пору року який колір краще підходить, підбираю фарбу. Якось до нас звернулися з тим, аби сплести кікімору. Кажу – давайте я сплету. Я візьму все додому і буду плести у вільний час. Так я стала спеціалістом з плетіння кікімор – у нас в групі всі плетуть маскувальні сітки, а я – кікімори. Коли Дарія Ільїна звертається: «Дівчата, потрібно», ми знаємо, що вона скоро їде, а передати нема що… Тоді працюємо всі, беремося за будь-яку роботу. Мій рекорд – три кікімори за тиждень. Сплетені нами сітки Дарія Ільїна відвозить на передову. Вона, а також Світловодська міськрайонна спілка учасників АТО на чолі із Олександром Скотніковим, нам допомагають матеріалами. Не знаю, де б ми все брали, якби не вони.
Зараз я працюю ще з одною молодою жінкою, Наталкою Цвик, – дружиною бійця. Я плету кікімору, а вона розпускає для мене мішковину. Це не один – багато коричневих мішків слід розпустити на нитки потрібної довжини, щоб я потім з них на сітковій основі, яку вирізаю по лекалу, плела кікімору. Працювати доводиться у респіраторі. Це дуже важко, та ми знаємо, що це може зберегти солдатам життя, і це додає сил. Спочатку ми зшивали лише балахони – сорочки з капором. Потім з передової попросили, щоб ми і штани виготовили. Тепер готуємо повний комплект. Взимку, звичайно, є маскувальні халати. Дякувати Богу, зараз набагато краще оснащена наша армія. Але з весни і по осінь кікімори дуже допомагають нашим хлопцям.
На питання, скільки зшили кікімор, пані Наталія не змогла дати відповідь: – Не рахувала, – каже. – Я і Дарії Дмитрівні їх віддаю, й іншим, хто звертається. Знаючи, що вони поїдуть на передову, я ніколи не відмовляю – плету під замовлення. Нещодавно одну кікімору передала у Кропивницький. До речі, на Кропивницький треба було підготувати кікімору за три дні – це теж непросто. Ми до наших кікімор навіть застібки пластмасові пришиваємо, щоб нашим бійцям було зручно. А взагалі, якщо згадати, ми і маскувальні халати раніше шили, і подушки, і білизну, і шкарпетки плели та й зараз плете жінка із Золотарівки… Все дома у вільний час на власних машинках. Наразі найголовніше для нас і найпотрібніше для наших бійців – маскувальні сітки. Вони швидко псуються, та й постачають їх не в тій кількості, що потрібно, тому ми їх плетемо найбільше.
Є ще жінки, які кожного разу, коли везуть нашим бійцям допомогу, печуть різні пироги, булочки тощо. Це працівниці районного територіального центру, а також Набат Колесникова, Оксана Гришко, Світлана Руденко. Приносять вони свою випічку і на різноманітні заходи, які ми проводимо для наших атошників. До речі, з демобілізованими зараз у нас працює психолог Світлана Медяник. Я вважаю, це дуже потрібна робота, адже хлопцям, які стикалися зі смертю, потрібна адаптація, потрібна допомога у налагоджені сімейних стосунків.
Все це ми проводимо у приміщенні спілки учасників АТО. Хочемо ще й сітки туди частково перенести, щоб і тут, в районі Площі, було куди прийти працювати, і там, в районі Райлікарні. Є люди, які нам допомагають і грішми, і сировиною. Хто приносить мішки, хто – сітки, на ринку нас теж знають, роблять знижку на фарбу, розуміючи, для чого ми її купуємо. Хочу зазначити, що волонтерських груп у нашому місті працює кілька, але ми тісно співпрацюємо між собою, ми – одна команда, бо робимо одну справу. Без взаємодопомоги і взаємовиручки у цій справі не можна. Також нас об’єднують і ті люди, які відвозять наші вироби на фронт, в першу чергу, звичайно, Дарія Дмитрівна Ільїна.
– Що для Вас патріотизм?, – запитала я. – Що Вас спонукало до волонтерства?
– Як це не пафосно звучить, але, передусім, це любов до моєї землі. Для мене моя Батьківщина – це України, а Світловодськ – рідне місто, тому що це є Батьківщиною і рідним містом для мого сина. А любов до України виражається не лише в тому, щоб носити вишиванку чи розмовляти укра­їнською мовою, а ще щось і робити для неї мовчки, не заради вдячності чи якоїсь нагороди. Не треба репетувати, що влада якась не така, все не таке – треба змінювати, передусім, себе, розпочинати треба з себе. В першу чергу кожен відповідає за своє життя сам, а не міський голова, Президент чи хтось інший. Хочеш чогось досягти – працюй, домагайся поставленої мети. Тільки так, на моє переконання, ми можемо змінити нашу державу, ми можемо довести свою любов до неї.
Єдине, чого нам не вистачає, це толерантності – поваги один до одного. «Поважай себе і поважай того, хто живе поряд» – нам цьому ще треба вчитися.
Єдине, до чого я не можу бути терпимою – до політики Росії. Не можу я поважати громадян держави-агресора, коли щодня бачу очі матерів, у яких ця війна забрала найдорожче – дітей; коли бачу молодих людей зі скаліченою душею. Війна – це смерть, це знищення. Я не зможу зрозуміти тих людей, які спокійно живуть, неначе у нас все добре, неначе немає тих, хто кожну хвилину ризикує за нас своїм життям. Аби не вони, я переконана, сьогодні уже не було б України як держави. Так, я згодна що армію має утримувати держава. А ми? Хіба ми маємо право спокійно жити, коли там гинуть діти?…
Війна ще не скоро закінчиться, бо вона може закінчитися лише або поразкою, або перемогою. Поразки не буде, а до перемоги ще довгий шлях. Та я всім серцем чекаю, коли на нашому кордоні стихнуть постріли, а бійці повернуться до своїх родин. Для цього нам разом треба докладати зусиль.
Ось такі у нас жінки. Вони не боронять нашу державу зі зброєю в руках, та для її свободи зробили не менше, аніж солдати. Це жінки, любові і милосердя яких вистачає на всіх.

Світлана КАЛУГІНА.

Поширити
"Вісті Світловодщини"