Плани на життя гончара Владислава Жука

    Нещодавно на території нашого району, а саме – у Золотарівці, з’явився гончарних справ майстер – Владислав Жук. Незважаючи на те, що йому лише трохи більше 20-ти років, він багато чого досяг у своєму житті. Якщо говорити про гончарство, яким він займається вже четвертий рік, то цього року хлопець отримав посвідчення народного майстра від Національної спілки майстрів народного мистецтва України.

    201
    Реклама

    Гончар за роботою

    Пан Владислав приїхав у Золотарівку із м. Чигирин, бо, на його переконання, наш район є ідеальним місцем для заняття гончарством. Свого часу тут були розвідані родовища якісної, без домішок, так званої, зеленої глини. У часи Крилова на його території діяли гончарні цехи і гончарні династії, а у радянські часи навіть працював Світловодський керамічний завод. Владислав Жук вважає, що на Світловодщині можна відкривати нову столицю гончарства на рівні з Опішнею Полтавської області.

    А почалося все з того, що у 16 років він вирішив підзаробити влітку, бо час вже було думати про самостійне життя. Його дядько працював у гончара, тож Владислав попросився у помічники.

    – Я вдячний своєму вчителеві Євгену Поступайлу, заслуженому майстру народної творчості України, члену Національної спілки майстрів народного мистецтва України, працівнику Національного історико-культурного заповідника «Чигирин», який мав терпіння і хист, щоб дати мені знання і передати любов до цієї прекрасної справи. Я захотів відтворити його роботи, бо вони були живі, довершені, рідні, близькі до нашої культури. Та на початку я допомагав лощити (робити вертикальні блискучі смуги на поверхні), місити глину. Через рік я знову повернувся до майстерні і просидів, не встаючи, за станком ціле літо. Довго нічого не виходило. Лише згодом я почав задавати глині свої задуми, хоча фахівці стверджують, що я досить швидко вивчився. Мало хто може вчити, але небагато хто може бути й учнем. Треба дуже цього хотіти бо гончарство – це трудомісткий процес: кожен виріб слід виточити, зробити рівне дно, нанести орнамент, занурити у молоко і поставити запікати. У нас втрачена культура не лише виробництва, а й споживання.

    – Люди не розуміють складнощів процесу, не цінують роботу майстра, а тому купують те, що дешевше, – каже пан Владислав.

    Дуже добре, що зараз відроджується гончарство, але багато майстрів не дотримуються традицій, працюють без моралі, філософії. Але коли немає традицій, усе йде врізнобій. Якщо не вмієш робити традиційний посуд, то чому надавати індивідуальність?

    – Щось має бути індивідуальним, кожен має зробити свій внесок, але він і так робиться через глину, через руку. У різних майстрів ніколи не вийде однакового виробу, – говорить майстер. – У цьому я переконався, коли лощив сам, а потім мою роботу закінчував мій учитель: було помітно, що ці смуги робили різні люди. Традиції втрачені настільки, що навіть при сучасних знаряддях зараз не можуть зробити те, що в давнину робили без них. Багато людей напружуються, доки не отримують звання майстра, а потім розслабляються: я ж майстер, усе що я роблю – вже майстерно. Для мене це все навпаки. Тільки після отримання посвідчення я дозволив собі випалювати складні вироби і продавати їх. Я радий, що Євген Поступайло так прискіпливо ставився до деталей, до дотримання усіх технологічних процесів. До своєї роботи я ставлюся так само. Наприклад, для швидкості зараз користуються штампами, а я відчуваю, що від цього річ втрачає свою життєрадісність. А ще традиції об’єднують націю. Я патріот. Дуже люблю свою землю. Пишаюся своєю нацією, тому сам підтримую традиції і буду їх передавати далі. Зараз із начальником відділу культури і туризму райдержадміністрації Миколою Середенком, який дієво підтримує мою справу, займаюся організацією відкриття гончарної студії, де, серед іншого, діятиме дитячий гурток. Це буде ліпка. Розпочнемо зі свищиків.

    Дитяча іграшка – це надзвичайно витончений процес. Виріб не має містити гострих частин, не повинен легко ламатися.

    Діти виготовлятимуть один виріб для себе, другий можуть продати, а це вже певний заробіток. Я з багатодітної родини, і з того часу, як займаюся гончарством, почуваю себе самодостатнім, бо приношу свою фінансову частку у сімейний бюджет.

    Владислав – сучасний хлопець, він слухає рок, ходить у модних рваних джинсах, їздить на сучасному велосипеді, отримав водійські права, закінчив курси масажистів, за власні кошти придбав будинок, у якому тепер розміщена домашня майстерня. А ще власноруч виклав дров’яну піч, змайстрував великий стіл, стелажі, майже всі інструменти виготовив сам. І не лише для економії грошей. У першу чергу, це зроблено під свою руку, щоб усе органічно зливалося у єдиний процес. Робота гончара потребує чималих фізичних сил. Владислав постійно підтримує себе у формі, займається спортом. Навіть товщина виробу залежить від сили в руках і пальцях. Отже, хочеш зробити краще і більше – потренуйся. А ще хлопчина багато читає, вважає, що розширенню свого світогляду сприяло його дворічне навчання за кордоном у школі поблизу Брюсселя. Владислав претендує на президентську стипендію, планує освоїти розпис ріжком, вчиться малювати, мріє встановити у майстерні сонячні батареї, а її вікна прикрасив квітами.

    – Треба любити рідну землю, але відстоювати свої кордони, навіть власної оселі. Ніколи не дозволяю собі без дозволу господарів заходити на чуже подвір’я. Відповідно хочу, щоб поважали і мої кордони. Поміж традицій в усьому повинні бути і правила, без них розпочинається розбрат. А це до творчості не має жодного стосунку.

    За інформацією Інтернет-видання «Світловодськ».

    Поширити
    "Вісті Світловодщини"