Час плине дуже швидко, забираючи від нас людей, на чию долю припало багато випробувань. Все менше залишається тих, хто пам’ятає роки Голодомору, Другої світової війни, перебудови… Все менше і менше залишається людей, які стояли у витоків історії нашого міста, які будували його. Та тим ціннішими є їхні спогади. Мені вдалось поспілкуватись із людиною, яка брала участь у будівництві Світловодська – Михайлом Васильовичем Полтавцем.
Михайло Васильович народився 5 серпня 1928 року у селі Велика Андрусівка. Ще зовсім дитиною він пережив Голодомор.
– Роки Голодомору я майже на пам’ятаю – був дуже малий. Єдине, за що дякую долі, що всі залишились живі: мати, батько, брат та три мої тітки, – розповідає Михайло Васильович.
Тільки минуло одне лихо, як на порозі вже очікувала інше – Друга світова війна. Ті події нашому співрозмовнику запам’яталися краще, бо він уже був підлітком.
– У 1941 році я тільки 5 класів закінчив, мені було 13 років. Пам’ятаю, як німці заїжджали. Спочатку бачили, як наші відступали: хто їде, хто пішки йде. І всі до Дніпра йдуть через Андрусівку. Потім деякий час тихо, нікого нема. Ми з хлопцями пішли у сільську раду – там був магазин, де продавали різні книжки, зошити. Коли чуємо, їдуть танки, броньовики, мотоцикли. Ми їх побачили і побігли додому. Та коло містка з іншої сторони села зустріли німців, а вони побачили, що ми – просто пацани, і поїхали дали. А вночі чуємо – гуде, німці в село зайшли. З того часу настали для нас важкі часи – окупація.
– Важко було жити на окупованій німцями землі?
– Батько на фронт пішов, залишилася мама з нами – трьома дітьми. Було багато роботи. Спочатку я, як старший, допомагав очерет для опалення збирати– зрізав біля ставка та віз санками додому. Потім маму вивели на роботу і я часто виходив замість неї, а згодом і мене почали на роботу брати. Пам’ятаю, як у 1943 році сіяли жито та озиму пшеницю. Ми розуміли, що йдуть наші війська і потрібно забезпечити їх хлібом. І яке гарне жито тоді вродило!
Коли вже Радянські війська вели бої на Дніпрі, наших односельців почали вивозити до Німеччини. Ми тоді були вже хлопці дорослі, через рік-два в армію мали забрати. Щоб не попастися до німців, ми ховалися – збиралися всі у крайній хаті, щоб при нагоді мати можливість втекти і заховатися у проваллі.
– Як змінилося життя після відновлення Радянської влади?
– Нас звільнили у грудні 43-го року. Якраз наші війська йдуть, а зима почалась, хурделиця! Ми бігали дороги розчищати, щоб вони просувалися на Чигирин і далі. Я пішов працювати в колгосп – орав кіньми землю, вивозив волами зерно. Потім возив голову колгоспу, він був із Глинська. Я хоч і молодий був хлопчина, та він мене запримітив, оскільки я дуже добре з кіньми ладив, швидко їх запрягав. Вдень працювали в колгоспі, а вночі виходили чергувати – у мене під підлогою був автомат та німецька гвинтівка. З ними і чергували, і дезертирів ловили.
– Важко було продовжувати навчання у післявоєнний період?
– Мені дуже допоміг голова колгоспу. У 1947 році, коли вже 18 років було, я якось сказав, що хотів би навчатися далі, і він відправив мене у Кривий Ріг до Школи фабрично-заводського навчання (ФЗН). Спочатку мене зарахували до шахтарів, але після першого ж спуску у шахту я дуже захворів і мене перевели до будівельників-теслярів. По закінченню ФЗН я потрапив до Дніпропетровська на деревообробний комбінат. Там ми працювали на післявоєнну відбудову нашої країни – виготовляли дерев’яні рами на вікна і двері та міжповерхові перекриття.
За гарну роботу керівництво направило мене навчатись на майстра-десятника у Харківський енергобудівний інститут. Та навчався я там лише 9 місяців у 1949-1950 роках.
– Вам довелося повернутися на виробництво?
– Ні, я пішов служити до лав Радянської Армії. Тоді почалась війна у Кореї, і всіх хлопців відправили на медкомісію та мобілізовували. На мене хоч і була бронь від підприємства (мені видали документ, згідно з яким я йду не в армію, а повертаюсь на завод після закінчення навчання) та на обов’язковій медичній комісії мене спитали: «Підеш в армію?» Я і сказав, що піду. Ми тоді всі були патріотами, було соромно не відслужити в армії. До того ж, зі зброєю управлятися я вже вмів.
– Де Ви проходили військову службу?
– У березні 1950 року мене забрали у Коростень, там ми пройшли курс молодого бійця і в червні нас направили служити до Німеччини. Там я спочатку був у звичайній військовій частині, потім мене перевели до навчальної частини у Франкфурт на Одері. І так мене там і залишили при школі навчати молодих бійців. Навіть по закінченню служби пропонували залишитися, та я хотів повернутися додому.
– Багато що змінилося за час вашої відсутності?
– Коли я повернувся, Деревообробний комбінат вже було розформовано. У військкоматі мені запропонували працювати шахтарем, та я, пам’ятаючи свій невдалий досвід, відмовився. Я попросився до механізаторів широкого профілю, мені цей напрям з дитинства подобався. І мене відправили знову у ФЗН навчатися на механізатора.
– Більшість тогочасної молоді відправляли освоювати цілинні землі…
– Так, я також після закінчення ФЗН потрапив у Казахстан. Мене відправили у Павлодарську область, Іртишський район. Пам’ятаю, у 1955 році була сильна посуха – ми сіємо кукурудзу, а вона доростає до 20-30 сантиметрів і більше не росте! Клімат там дуже специфічний – то посуха, то сніг в серпні. Відпрацював я у Казахстані два роки. Там познайомився зі своєю майбутньою дружиною Інною Омелянівною. Мене вже і на командира тракторної бригади пропонували, аж тут прийшов лист від батька. Після фронту батько отримав інвалідність і настав час, коли йому потрібна була допомога по господарству. Повернувся я додому у 1955 році. На батьківщині знову чекали зміни: будівництво ГЕС, затоплення міста Новогеоргіївська та частини Андрусівки. По поверненню додому я одружився, у 1956 році у нас народився старший син. Попрацювавши трохи в колгоспі на тракторі, я вирішив змінити місце роботи і поїхав на ГЕС. Там влаштувався працювати на бульдозері. Роботи було багато: відбудовували Кременчук, розбитий війною, згортали хати на дні майбутнього водосховища, робили насипи дамби, будували «сльозу» шлюзу. Також брали участь у будівництві будинків на мікрорайоні «Нове Місто» – рили котловани; після затоплення водосховища робили насип для залізничної дороги та рили канал Краснознам’янський. По закінченню будівництва Кременчуцької ГЕС поїхав у Молдову, працював на будівництві Дубоссальської ГЕС. Проробивши там рік, знову повернувся до рідної домівки. Тоді ми з дружиною отримали квартиру у Світловодську та й залишилися тут жити. У Світловодську народили ще двох синів, тут з’явилися наші внуки, нещодавно народився правнук Матвійко.
Важка доля випала нашому співрозмовнику. Все життя, з самого дитинства, він важко працював. Нині Михайло Васильович знаходиться на заслуженому відпочинку. У свій 91 рік може сам приготувати собі їсти, навіть хвалиться, що сам може потрапити ниткою в голку. Побажаймо йому міцного здоров’я і ще довгих років життя. А сучасним поколінням – не забувати історію своєї країни та свого рідного краю.
Юлія Калугіна.