ПОГЛЯД КРІЗЬ РОКИ…

279

Час плине дуже швидко, забираючи від нас людей, на чию долю припало багато випробувань.  Все менше залишається тих, хто пам’ятає роки Голодомору, Другої світової війни, перебудови… Все менше і менше залишається людей, які стояли у витоків історії нашого міста, які будували його. Та тим ціннішими є їхні спогади. Мені вдалось поспілкуватись із людиною, яка брала участь у будівництві  Світловодська – Михайлом Васильовичем Полтавцем.
Михайло Васильович народився 5 серпня 1928 року у селі Велика Андрусівка. Ще зовсім дитиною він пережив Голодомор.
– Роки Голодомору я майже на пам’ятаю – був дуже малий. Єдине, за що дякую долі, що всі залишились живі: мати, батько, брат та три мої тітки, – розповідає Михайло Васильович.


Тільки минуло одне лихо, як на порозі вже очікувала інше – Друга світова війна. Ті події нашому співрозмовнику запам’яталися краще, бо він уже був підлітком.
– У 1941 році я тільки 5 класів закінчив, мені було 13 років. Пам’ятаю, як німці заїжджали. Спочатку бачили, як наші відступали: хто їде, хто пішки йде. І всі до Дніпра йдуть через Андрусівку. Потім деякий час тихо, нікого нема. Ми з хлопцями пішли у сільську раду – там був магазин, де продавали різні книжки, зошити. Коли чуємо, їдуть танки, броньовики, мотоцикли. Ми їх побачили і побігли додому. Та коло містка з іншої сторони села зустріли німців, а вони побачили, що ми – просто пацани, і поїхали дали. А вночі чуємо – гуде, німці в село зайшли. З того часу настали для нас важкі часи – окупація.
– Важко було жити на окупованій німцями землі?
– Батько на фронт пішов, залишилася мама з нами – трьома дітьми. Було багато роботи. Спочатку я, як старший, допомагав очерет для опалення збирати– зрізав біля ставка та віз санками додому. Потім маму вивели на роботу і я часто виходив замість неї, а згодом і мене почали на роботу брати. Пам’ятаю, як у 1943 році сіяли жито та озиму пшеницю. Ми розуміли, що йдуть наші війська і потрібно забезпечити їх хлібом. І яке гарне жито тоді вродило!
Коли вже Радянські війська вели бої на Дніпрі, наших односельців почали вивозити до Німеччини. Ми тоді були вже хлопці дорослі, через рік-два в армію мали забрати. Щоб не попастися до німців, ми ховалися – збиралися всі у крайній хаті, щоб при нагоді мати можливість втекти і заховатися у проваллі.

– Як змінилося життя після відновлення Радянської влади?
– Нас звільнили у грудні 43-го року. Якраз наші війська йдуть, а зима почалась, хурделиця! Ми бігали дороги розчищати, щоб вони просувалися на Чигирин і далі. Я пішов працювати в колгосп – орав кіньми землю, вивозив волами зерно. Потім возив голову колгоспу, він був із Глинська. Я хоч і молодий був хлопчина, та він мене запримітив, оскільки я дуже добре з кіньми ладив, швидко їх запрягав. Вдень працювали в колгоспі, а вночі виходили чергувати – у мене під підлогою був автомат та німецька гвинтівка. З ними і чергували, і дезертирів ловили.
– Важко було продовжувати навчання у післявоєнний період?
– Мені дуже допоміг голова колгоспу. У 1947 році, коли вже 18 років було, я якось сказав, що хотів би навчатися далі, і він відправив мене у Кривий Ріг до Школи фабрично-заводського навчання (ФЗН). Спочатку мене зарахували до шахтарів, але після першого ж спуску у шахту я дуже захворів і мене перевели до будівельників-теслярів. По закінченню ФЗН я потрапив до Дніпропетровська на деревообробний комбінат. Там ми працювали на післявоєнну відбудову нашої країни – виготовляли дерев’яні рами на вікна і двері та міжповерхові перекриття.
За гарну роботу керівництво направило мене навчатись на майстра-десятника у Харківський енергобудівний інститут. Та навчався я там лише 9 місяців у 1949-1950 роках.
– Вам довелося повернутися на виробництво?
– Ні, я пішов служити до лав Радянської Армії. Тоді почалась війна у Кореї, і всіх хлопців відправили на медкомісію та мобілізовували. На мене хоч і була бронь від підприємства (мені видали документ, згідно з яким я йду не в армію, а повертаюсь на завод після закінчення навчання) та на обов’язковій медичній комісії мене спитали: «Підеш в армію?»  Я і сказав, що піду. Ми тоді всі були патріотами, було соромно не відслужити в армії. До того ж, зі зброєю управлятися я вже вмів.

– Де Ви проходили військову службу?
– У березні 1950 року мене забрали у Коростень, там ми пройшли курс молодого бійця і в червні нас направили служити до Німеччини. Там я спочатку був у звичайній військовій частині,  потім мене перевели до навчальної частини у Франкфурт на Одері. І так мене там і залишили при школі навчати молодих бійців. Навіть по закінченню служби пропонували залишитися, та я хотів повернутися додому.
– Багато що змінилося за час вашої відсутності?
– Коли я повернувся, Деревообробний комбінат вже було розформовано. У військкоматі мені запропонували працювати шахтарем, та я, пам’ятаючи свій невдалий досвід, відмовився. Я попросився до механізаторів широкого профілю, мені цей напрям з дитинства подобався. І мене відправили знову у ФЗН навчатися на механізатора.

– Більшість тогочасної молоді відправляли освоювати цілинні землі…
– Так, я також після закінчення ФЗН потрапив у Казахстан. Мене відправили у Павлодарську область, Іртишський район. Пам’ятаю, у 1955 році була сильна посуха – ми сіємо кукурудзу, а вона доростає до 20-30 сантиметрів і більше не росте! Клімат там дуже специфічний – то посуха, то сніг в серпні. Відпрацював я у Казахстані два роки. Там познайомився зі своєю майбутньою дружиною Інною Омелянівною. Мене вже і на командира тракторної бригади пропонували, аж тут прийшов лист від батька. Після фронту батько отримав інвалідність і настав час, коли йому потрібна була допомога по господарству. Повернувся я додому у 1955 році. На батьківщині знову чекали зміни: будівництво ГЕС, затоплення міста Новогеоргіївська та частини Андрусівки. По поверненню додому я одружився, у 1956 році у нас народився старший син. Попрацювавши трохи в колгоспі на тракторі, я вирішив змінити місце роботи і поїхав на ГЕС. Там влаштувався працювати на бульдозері. Роботи було багато: відбудовували Кременчук, розбитий війною, згортали хати на дні майбутнього водосховища, робили насипи дамби, будували «сльозу» шлюзу. Також брали участь у будівництві будинків на мікрорайоні «Нове Місто» – рили котловани; після затоплення водосховища робили насип для залізничної дороги та рили канал Краснознам’янський. По закінченню будівництва Кременчуцької ГЕС поїхав у Молдову, працював на будівництві Дубоссальської ГЕС. Проробивши там рік, знову повернувся до рідної домівки. Тоді ми з дружиною отримали квартиру у Світловодську та й залишилися тут жити. У Світловодську народили ще двох синів, тут з’явилися наші внуки, нещодавно народився правнук Матвійко.
Важка доля випала нашому співрозмовнику. Все життя, з самого дитинства, він важко працював.  Нині Михайло Васильович знаходиться на заслуженому відпочинку. У свій 91 рік може сам приготувати собі їсти, навіть хвалиться, що сам може потрапити ниткою в голку. Побажаймо йому міцного здоров’я і ще довгих років життя. А сучасним поколінням – не забувати історію своєї країни та свого рідного краю.
Юлія Калугіна.

Поширити
"Вісті Світловодщини"