Села, об′єднані Микільським

    142
    Реклама

    Відділом культури і туризму Світловодської районної державної адміністрації, спільно з ПрАТ ТРК «ВЕСЕЛКА» в рамках реалізації проекту «СВІТЛОВОДЩИНА – КРАЙ НАШОЇ МРІЇ» здійснюється дослідження історії та сьогодення малих сіл, що зникають. Метою заходу є збереження пам’яті про ці населені пункти, бажання привернути увагу до їх нинішнього стану та створити передумови для відродження у майбутньому… Всього дослідженню підлягає близько 30 сіл району. На черзі малі села Микільської сільської ради.

    Краєвид

    Теслюки

    Першою зустрічає мандрівників Золотарівка, яка виникла на основі козацького зимівника ще за часів Запорозької Січі. Тоді золотарями називали людей, які вміли копати криниці, що було дуже цінним умінням, особливо на межі зі степом – Диким Полем. Але в часи створення Нової Сербії (середина XVIII століття) українське козацьке населення було виселено на південь, ближче до Запорозької Січі, а на їх місце було заселено росіян (переселенців-старообрядців і військових поселенців) із Курської, Орловської та Калузької губерній. Вони й утворили вже військове поселення, яке складалось із 5 районів, при цьому Перший (Первий) Район мав паралельно назву Шелкановка, Другий – Большак. Ще в Золотарівці були кутки Алімовка, Начереки (від татарського слова черек – «болотиста місцевість»). Золотарівка майже вся опинилася під затопленням водами Кременчуцького водосховища. Земля навколо села була не дуже родючою (солоною), про що свідчать Солона балка і Солоне озеро. Колись біля Золотарівки були ще хутори Гришівка (Гришовка), Хомівка (Хомовка) і Циганковий. До 1890 р. у с. Золотарівка діяла дерев’яна церква, однак за допомоги поліцейських чинів вона була зачинена. Місцева громада вирішила відновити церкву. У 1895 р. населення Золотарівки отримало знову можливість молитися в храмі. У роки радянської влади ця церква була, на жаль, зруйнована.

    У селі Золотарівка були досить розвинені ремесла та промисли. З ремісників найбільше було ткачів, каменярів, пічників, теслярів та гончарів. Більшість чоловіків займалося ремеслом. Були відомі артілі старовірів: теслярів, мулярів, садівників, баштанників, каменярів. Тому не дивно, що саме у Золотарівці почало відроджуватися гончарство руками Владислава Жука.

    Росіяни-старообрядці бережуть свою мову й культуру, а на свята дівчата вдягають свої шубки і запани, а хлопці – косоворотки і фуфайки та обв’язуються довгими яскравими гарусовими поясами з великими китицями. А щі їдять із чашок (так вони називають тарілки), хоча глечик називають глєком. Хрущів же називають васількамі, щоб, мабуть, було кому залицятись до хрущих-альонушок із сусіднього Микільського.

    Крім Золотарівки до Микільсь­кої сільської ради відносяться ще й малі села Напрасівка, через яке тече однойменна річка до колишнього Цибульника (тепер Цибульниківська затока Кременчуцького водосховища). Саме у цьому селі мешкає унікальний майстер-ливар Олександр Толстюк. Поряд є село Бугруватка, між буграми якої зростав майбутній доктор філологічних наук, багаторічний декан філологічного факультету Кіровоградського державного педагогічного інституту імені О. Пушкіна (тепер – Центральноукраїнський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка) Андрій Прокопович Бойчук. Поряд із ними загубилося в здичавілих садах село Семигорівка. А над ними величаво здіймається Степовий горб.

    Роль гіда виконувала золотарівська бібліотекарка Наталія Карпова.

    За матеріалами, наданими Наталією Карповою, Іваном Карпушіним, Сергієм Гайдуком.