СПОГАДИ ВЕТЕРАНА АФГАНСЬКОЇ ВІЙНИ

247

Будь-яка війна – це катастрофа для людства. Вона нехтує найбільшою цінністю на землі – людським життям. 15 лютого ми відзначили 30-у річницю виводу миротворчого контингенту Радянських військ з Афганістану. Цю дату ми пам’ятатимемо, бо не всіх відпустили гори. Одним із тих, хто виконував свій військовий обов’язок у далекому Афгані­стані, був і наш земляк – Валерій Чмир, який поділився зі мною спогадами про ті події.
Валерій Володимирович Чмир народився 21 жовтня 1963 року у Павлівці. По закінченню школи, як і більшість юнаків, пішов служити до лав Радянської армії.
Я служив на заставі в Таджикистані, у м. Пяндж. Нас туди набирали лише з Кіровоградщини. Це по­в’язано з тим, що наш земляк Гаврило Самохвалов ще у 1936 році там «басмачів ганяв». Збереглась і його стара застава. Ми бачили її – глиняна хатка, дерев’яний паркан, а на ньому – бляшанки.
Після застави мене забрали у навчальну частину, а з неї – до Пянджського десантно-штурмового підрозділу. Ми були таємною частиною. Офіційно наша військова частина знаходилась на території Радянського Союзу, та ми в ній бували рідко. Жили окремо від інших солдат, нікому не можна було розповідати, де ми знаходимось і куди нас відряджають.
Підрозділ налічував 200 чоловік. Після отриманні наказу нас відправляли на гелікоптері виконувати завдання. Найчастіше ми були у горах Памір. Літали дуже часто – тиждень-два відпочинку в частині і знов відрядження на два-три місяці на територію Афганістану.


Багато було боїв, страшних боїв… Якось гелікоптер з нашими бійцями збили. Ми це помітили і поспішили на допомогу. Пощастило, що він впав з невеликої висоти на бік. Дивом всі залишились живі. Там був і мій друг з Новоукраїнки – Володимир Подвиг. Ми підбігли, вибили лобове скло і дістали хлопців. Вовка казав, що навіть не зрозумів, що трапилось, лише запам’ятав, як пробіг по лампочках у перевернутому гелікоптері.
Але не всі операції закінчувалися вдало. Багато хлопців загинуло. З мого призову не повернулося додому 36 чоловік.
А ще одного разу, на Новий рік, нас вантажівками привезли до аеропорту, посадили у літак – а ми ніколи не літали літаками! Ми не розуміли, куди нас переправляють… Прилетіли в Узбекистан, в Термез, а потім – гелікоптером… в Афганістан. Там перекрили кишлак з трьох сторін. Одна сторона була не перекритою – туди нас і поставили. Наш загін зайшов майже в кишлак і почався страшний бій. Ми заривались у ґрунт, хто чим міг: хто лопатками, хто касками.
Служив я з 1981 по 1984 рік. У нас заміни не було, тому служив я два з половиною роки. Я призвався 18 жовтня 1981 року, навіть у військовому квитку це записано, а день народження у мене 21 жовтня. Тобто мені ще й 18 років не було. Поки ми їхали в частину через Ташкент, Душанбе, то якраз і день народження відзначили.
Нас везли так, що вдень ми спали у шкільних спортзалах, а вночі їхали далі. Зі Світловодська нас призвалося 14 чоловік. Служили ми у різних місцях, але всі повернулися додому.
Я був дома 23 лютого 1984 року. Пам’ятаю: приїхав у Світловодськ, вийшов біля Дитячого Світу, хотів мамі квіти купити. Коли дивлюся –  вона іде назустріч з молодшим братом Віктором. А я їх не бачив 2,5 роки! Ніколи не забуду цю зустріч. Всі люди на зупинці плакали.
Після повернення я працював на японсь­кій лінії ДП «СКТС і ТМ», який у той час будувався. Чудові були роки! І робота була, і заробітки.
Далі доля занесла мене на Північ Радянського союзу – працював на будівництві у селищі Сеяха, півострів Ямал. Там одружився і вже разом з дружиною повернувся на батьківщину. Виховали двох доньок Віту та Тетяну, сьогодні тішимося внучками – Софією та Сніжаною.
Валерій Чмир, як і тисячі тодішніх юнаків відчув, що таке війна. Він пішов на службу зовсім молодим хлопцем, який, окрім школи і батьківського дому, нічого не бачив. В армії все було інакше. Це була не просто військова служба – це була війна, з горем і втратами. Там було все інакше… Повернення додому було поверненням до мирного життя, до якого треба було звикати.
– Приємно, що, незважаючи на достатньо багато років, які відділяють сьогодення від афганських подій, про нас пам’ятають. Кожного року ми вшановуємо пам’ять загиблих біля монументу воїнам-інтернаціоналістам та отримуємо привітання від місцевої влади. Не можу не згадати добрим словом роботу управління соціального захисту. Сьогодні я можу безкоштовно лікуватись у шпиталях Кропивницького та Києва. Ветерани Афганської війни отримують безкоштовні путівки до санаторіїв на оздоровлення. Шкода, що та війна не була останньою для наших воїнів, і зараз на Сході України знову лунають постріли. Та маю надію, що незабаром все зміниться на краще, і в нашій країні запанує мир.
Юлія Калугіна.