Там життя набуває сенс, там – все кольорове

Минулого тижня я познайомилася з воїном-захисником, учасником бойових дій гібридної війни на Сході України, який проживає тут, на Світловодщині. На його прохання, я не називатиму населений пункт, де він мешкає, змінила ім’я героя – називатиму його Сергій. Та розповідь про нашу з ним зустріч від цього не стане менш цікавою.
Для пана Сергія Батьківщина – це не просто пафосне слово, яке часто використовують у промовах чи зверненнях. Для нього – це та земля, де він живе, де живуть його рідні і близькі люди. І тому, коли на його Батьківщину прийшов ворог, він одним із перших став на її захист.
Боєць поїхав на Схід України у травні 2014 року – у перші дні бойових дій пішов до військкомату і записався добровольцем. І хоча за списком він був у першій сотні, в першу хвилю мобілізації не потрапив – тоді армії потрібні були вузькопрофільні фахівці. Та куля не обирає, не розділяє солдат на фахівців і нефахівців – наші хлопці щодня отримували поранення, гинули. Тому у травні 2014-го Серій підписав контракт і став солдатом.
За контрактом, його служба не мала ніякого відношення до бойових дій (мав забезпечувати роботу польової лазні), насправді ж потрапив у розвідку. Спочатку розвідувальна група, до складу якої він ввійшов, працювала на території м. Торецька, брала участь у його звільненні, а потім було дві ротації в Піски і ще одна – в Зайцево.
Та то було потім, спочатку наших молодих бійців навчали.
Новобранців, серед яких був і Сергій, забрали до тодішнього Кіровограда (нині – Кропивницький). Там сформували батальйон, який через нетривалий час направили в Торецьк (тодішній Дзержинськ).
– Хочу наголосити, що в той час у Кропивницькому сформували єдину в Україні бойову бригаду (три батальйони), де служили лише мешканці нашої області. Було багато бійців зі Світловодська, Світловодського району, навіть з мого села. Все проходило дуже швидко. За той час, що нас згуртовували, особисто я вистріляв лише 30 патронів і кинув 2 гранати – ось і всі навчання. Нам казали, що за межі області не виїжджатимемо, будемо охороняти місцеві стратегічні об’єкти. Та ми відразу потрапили у Донецьку область – в Костянтинівку.
Ні, я жодним чином не засуджую цей факт, не жалкую про те, що пішов служити. Хоча серед нас були хлопці, які, почувши вибухи, боялися заходити в сектор – нас до цього ніхто не готував. Але більшість була готова хоч відразу іти в бій. Так, у нас зовсім не було бойового досвіду, але ми розуміли, що для наших бійців це велика підтримка. Вони провели в окопах, в бліндажах кілька місяців, і те, що прийшло поповнення, підіймало їх бойовий дух. Пізніше я й сам відчував це. Навіть тоді, коли на позицію приїжджає розвідка, і це розуміють бійці, то страх кудись зникає, з’являється якась впевненість, хоча в розвідці такі ж молоді хлопці, як і на позиціях – багато хто без досвіду, без особливих навичок, і зброя у нас однакова, і для кулі ми всі рівні… Але бойовий дух піднімався, зміцнювалася віра в те, що українські солдати тут стоять не даремно – говорить пан Сергій.
Згадує він і своє перше завдання.
– Ішли, як сліпі кошенята – не знали, куди і для чого. Ми не розуміли, що робити. Але коли дійшли, скажімо так, до точки і нас там «прижали», стало трохи страшно. Притискалися до землі (з посмішкою говорить Сергій), намагалися розтанути на ній, вжатися якомога глибше. Тоді вона здавалася нам такою рідною, такою теплою… А ми, як вода, просочувалися в землю, щоб хоч якось захиститися, щоб не зачепила куля чи осколок снаряду. Тоді всі вийшли цілі – з пожвавленням в голосі говорить боєць. – З першого завдання всі прийшли неушкоджені. А завданням нашим було виявити позиції противника.
За правилами, розвідка не має вступати в контакт з ворогом, адже коли розвідка починає стріляти, то вона автоматично стає піхотою. Та за п’ять років служби траплялося різне. Часто доводилося відстрілюватися, бо ж ходили на захоплену територію, влаштовували там досить результативні засідки – багато роботи було зроблено.
На моє запитання, які моменти, за період перебування в АТО, найглибше закарбувалися в пам’яті, пан Сергій відповідати не захотів.
– Таких моментів було багато, але згадувати про них важко, бо всі вони сумні і пов’язані із втратами. Це війна, там гинуть люди, а наша пам’ять береже ті моменти, які найбільше вражають. На війні найбільше вражає смерть… Були у нас завдання, із яких ми виходили з 200-тими… Я не хочу про це говорити.
А було і таке, що починаєш вірити в диво: і розтяжки підіймали, і підривалися, у тому числі і на протипіхотних мінах, і до них в окопи заходили… так би мовити, була окопна війна у сепарів на території. І все це – без втрат. Таких випадків було багато.
– Ви вже три місяці як повернулися з війни. Як настрій, – запитую у бійця.
– Тут настрою немає ніякого. Поки що так. Я в українській армії прослужив всього п’ять з половиною років, з них три роки і дев’ять місяців перебував безпосередньо в зоні проведення АТО/ООС. І, скажу чесно, у 2014 році було зрозуміло, чого ми там, на Сході. На нашу землю прийшов ворог – ми мали захищатися. Сьогодні наша армія дещо змінилася. Стало більше паперової рутини, з’явилися якісь умовності, домовленості; нас, солдат, ставлять в певні рамки, хоча ми на своїй землі і відстоюємо свою державу. До того ж, цих домовленостей там майже не дотримуються: якщо по нас стріляють, то ми стріляємо у відповідь – лише так можна припинити обстріл, бо в Росії, все ж, більше боєкомплектів, ніж у нас. Яка ж це тиша?
А про те, що там є російські бойовики, сумнівів немає. Якось була ситуація, коли ми виконували своє завдання, з боку ворога були 200-ті. При них були документи, телефони… В одного взяли телефон, серед контактів знайшли маму, тата… Подзвонили до мами, запитуємо: ваш син той-то? Відповідають: так. Кажемо їм: він знаходиться в Україні, в Донецькій області, воював… він убитий. А там відповідають: не може такого бути, він поїхав у Москву, працює на будівництві.
Вони навіть самі не розуміють, де знаходяться їхні діти. Та й не кажуть їм, де вони загинули.
– Спочатку війни нашим бійцям дуже допомагали волонтери. Зараз, коли забезпечення армії вже значно покращилося, волонтери потрібні нашим солдатам?
– Так, забезпечення армії змінилося – стало кращим, аніж це було з початку бойових дій. Зараз і одяг у солдатів уже є, і харчі, і є чим воювати, хоча зброю хотілося б мати кращу. Але, я вважаю, яким би не було добрим забезпечення, у бійців завжди залишиться особливе ставлення до волонтерів. Без волонтерів ми нікуди. Вони для солдат необхідні, як рідні, близькі люди. Щоразу, коли вони приїздять у частини, завжди добре. З ними можна поговорити, вони привозять звістку від рідних. Знаєте, це неначе побачився з ріднею, бо вони – не солдати, вони – із мирного життя. Волонтери своїми візитами дуже підіймають бойовий дух солдат, ми відчуваємо своєрідне єднання з усіма тими, хто за нами. Ще вони завжди привозять різні смаколики: цукерки, випічку; речі, які необхідні для кожного бійця: і тепловізори, і бронежилети; забезпечують ремонт техніки і багато іншого. Українські солдати і волонтери – це вже як такий собі симбіоз, існувати один без одного ми не можемо, – каже боєць.
Як зазначає Сергій, особливо дорогі для бійців малюнки і листівки, які вони отримують через волонтерів від дітей. Тримаючи такий малюнок у руках, кожен солдат чітко розуміє, для чого він на передовій, кого він боронить. Малюнки – це психологічна підзарядка, налаштування бійця на перемогу. Це підтримує солдат у найважчі хвилини. Там, на війні, дитячі малюнки скрізь: розвішані в окопах чи бліндажах, біля ліжок бійців, у їхніх кишенях. І повертаючись із завдання, переживши черговий обстріл, ці малюнки повертають їх до життя.
– Як гадаєте, чому все це сталося в Україні? Війни могло б не бути?
– Все це – пропаганда. Росія там дуже добре попрацювала, аби вплинути на психіку людини. У тому числі і через телебачення, а російське телебачення там дивляться у кожній хаті. Що показали, про що розповіли, в те люди й вірять. А їм втлумачували в голови, що Україна – це погано, бандерівці – вбивці, які йдуть на Схід, щоб винищити усіх російськомовних і лише Росія їх може захистити. Це маніпуляція свідомістю людини, якою Росія володіє краще за нас, на жаль. Та й зацікавлених у цьому конфлікті багато. Лише простий народ України чекає закінчення війни. Для всіх інших війна – це бізнес, це дуже великі гроші. І сподіватися, що вона скоро закінчиться, марно. Як на мене, це може бути другим Придністров’ям. Аби Росія не “допомагала”, війна на Сході закінчилася б протягом кількох тижнів ще у 2014 році. Та й люди там вже стомилися жити під обстрілами, вони хочуть миру.
Для мене політика Зеленського – це як палиця з двома кінцями. З одного боку дивишся – все, неначе, робить правильно. Хоч ось і це розведення військ. Так, розвели нас на 2 кілометри. І це психологічно працює: ми не бачимо один одного, то й стріляти немає по кому. Та й сенсу немає – все одно не влучиш у ціль. Але ж обстріли тривають, але ж і сьогодні гинуть наші солдати, військові медики… І де гарантія, що з того боку бойовики не зайдуть в “сіру зону”, не займуть ті позиції, які ми полишили? Гарантії ніхто дати не може. А нам туди заходити заборонено через певні домовленості, які наша сторона має дотримуватися.
– Чи допомагають вам тут «повернутися» з війни до мирного життя?
– Проходить певний час, і людина звикає до тих умов, в яких знаходиться – це я про військові дії. Солдати звикають відповідно реагувати на вибухи, щоразу пригинаючись до землі, звикають завжди бути напоготові, завжди чекають небезпеку. Це там їм рятує життя. А тут… Розслабитися не виходить. Солдат, який повернувся до звичайного життя, або може володіти собою, адекватно оцінювати ситуацію, або назавжди застряє там, на війні. Це як страх – він у кожного є, та один може з ним впоратися і не впадати в паніку, а інший – ні. А паніка – це дуже погано, бо у людини відключається мозок і включаються інстинкти, що може призвести до трагедії для тих, хто знаходиться поруч. Немає у нас психологів, які б працювали з солдатами там, на війні. Кожен має боротися із собою, зі своїми страхами самотужки. Та й повертаючись додому, бійці не отримують належної реабілітації – саме психологічної. А реабілітація потрібна всім, – переконливо стверджує Сергій. – Я дома вже три місяці і сам собі режисер – як хочеш, так і реабілітуйся: хоч – вирощуванням полуниці займайся, хоч – розведенням рибок (посміхається). Я у психолога був уже двічі – не дуже це допомагає. Чи то сеансів замало, чи психологи наші не підготовлені працювати саме з солдатами у період військових дій. Мені запропонували лікування у Знам’янській бальнеологічній лікарні. Я обов’язково туди поїду, розумію, що треба – лише зберу всі необхідні документи. Лікарі сказали, що від усього цього треба відходити мінімум півроку, хоча головний біль нікуди вже не подінеться – наслідки кількох контузій.
Розумієте, війна – це дещо інше, це інший вимір. Там людське життя має дещо іншу ціну, там щодня гинуть, а ти розумієш, що залишився живий тому, що тебе не наздогнала куля. Але як буде завтра… Нервова система завжди на межі, мозок працює по-іншому, і відключитися від цього швидко не виходить – самотужки впоратися не в кожного вийде. До того ж, ті, хто повернувся, не можуть реалізуватися у мирному житті, не можуть знайти роботу, немає підтримки від друзів – вони їх просто не розуміють, тому і стають колишніми. Єдина підтримка – це родина, батьки. Багато хлопців вихід з цієї ситуації знаходить в алкоголі – просто заливають горілкою свої тривоги, можливо, ті страшні епізоди, які постійно спливають у пам’яті, нерозуміння з боку суспільства і навіть небажання зрозуміти особливостей людей, які пройшли війну. Це як вакуум. І найлегший вихід з цього стану – алкоголь або знову повернутися на передову.
– У вас зараз є робота?
– Немає. Зараз стою на обліку у службі зайнятості. До служби працював у бригаді КІП на одному із міських підприємств. Зараз туди вже немає як повернутися, а іншої роботи не знайшов.
– А де б хотіли працювати?
– Десь далеко у лісі, – щиро посміхаючись, говорить Сергій. – Подалі від людей, де тиша, де лише природа: птахи, трава, дерева. З людьми працювати важко.
– Чи плануєте знову йти воювати?
– Якщо буде все погано, якщо ворог активізується і потрібно буде стати на захист, то, звичайно, піду, як підуть і всі інші – я переконаний. А сьогодні треба будувати мирне життя, дбати про свою родину, виховувати маленьку донечку, – говорить мій співрозмовник.
Чи закінчилася для Сергія війна? По закінченню контракту пан Сергій повернувся у рідне село, та вже не один – з дружиною і маленькою донечкою. З дружиною познайомився там, на Сході, разом вже 5 років, а побралися 2 роки тому, коли мало народитися дитя. Сьогодні молода мама звикає до мирного життя, без вибухів і пострілів, бо ж там її родина мешкала за 10 км від Торецька – і міни долітали, і снаряди.
До речі, багато наших солдат знайшли свою другу половинку на Сході. Життя є життя, і ніяка війна не може стати на заваді коханню. Та й жінки, які знають, що таке війна, напевно, краще розуміють своїх чоловіків, що стали солдатами.
Пан Сергій, разом із дружиною, привіз на Світловодщину її менших сестричку та братика – подалі від війни, від смерті. Сьогодні молоді батьки зводять дім, на городі висади полуницю, в саду з’явилися молоді кущі, дерева. Та звикнути до спокою Сергій не може… Важко так: коли друзі, однодумці – там, а він – тут.
– Там все по-іншому, – говорить Сергій. – Здається, чогось не вистачає. Адреналіну, чи що… Саме через це багато хто із бійців, після завершення контракту, знову «туди» повертаються. Я не говорю зараз абсолютно за всіх. Можливо, хтось іде через гроші. Та, як на мене, важливі самі відчуття, емоції. Тут ми залишаємося самотніми, бо ж мало хто може зрозуміти. Наприклад, я зараз ні з ким із своїх колишніх друзів не спілкуюся – у нас різні погляди на життя, немає спільних тем для розмов, бо дуже важлива частина мого життя пройшла «там», без них. «Там» кожен день міг стати останнім, і тільки ті друзі, які розуміли це, як я, могли підтримати – навіть мовчанням. «Там» немає дріб’язковості, до якої тут я не можу звикнути, як і багато хто із моїх побратимів. Тут все у сірих кольорах, а там життя набуває сенсу – там все кольорове.
Світлана Калугіна.

Поширити
"Вісті Світловодщини"