ВАРЕНИКИ З КРЕЙДИ

56

85 років відділяють нас від страшного голодомору 1932-1933 років. Для людини – то поважний вік, а тому сьогодні все важче знайти очевидців тих подій. З підручників, тематичної літератури та досліджень різних науковців нам відомо багато про ті гіркі для нашого народу часи, і дай Боже нам і нашим нащадкам уникнути голодного пекла, у ненажерливому полум’ї якого гинули мільйони старих і малих земляків наших.
Уляні Тимофіївні Пасхаловій 92 роки.  Та незважаючи на те, що не один десяток років відділяє сьогодення від Голодомору, а тоді Уляна Тимофіївна сама була ще малим дитям, холодну осінь і зиму 32-33 років вона пам’ятає дуже добре.
– Був голод. Я його добре запам’ятала. Тоді мені було 6 років, у родині я найменша. Мій батько був ковалем, у нас вдома була невеличка крамничка, де продавалися різні дрібниці, господарські речі, відрізи «заграничної» тканини.
Якось вранці, забігши за хату, я наштовхнулася на задубіле тіло жінки з малим дитям, яке, судячи з віку, тільки почало ходити. Це перше, що я згадую при слові «голод».
Я злякано погукала батьків, та ні жінці, ні дитинці вже не можна було зарадити. Таких, як вони, замучених, безіменних, збирали на підводу і відвозили хоронити на місцеве кладовище.
То був дуже важкий час. Мама у ступі подрібнювала качани з-під кукурудзи, бо зерна не було геть ніякого. Виходило таке собі борошно. До нього мама додавала соєву муку, яку батько отримував за трудодень, і випікала «маторженики» – вони надовго замінили нам хліб. Якими вони тоді здавалися смачними!
Ще пам’ятаю такий епізод: моя старша сестра вийшла заміж і разом з чоловіком поїхала на Донбас – туди її чоловіка направили на роботу після навчання. Їм батько повіз корову – це була довга подорож у товарному вагоні. Та коли тато повернувся, привіз велику білу хлібину – ніжні скибки, здавалося, танули у роті. Мені здавалося, ніби нічого смачнішого їсти ще не доводилося.
У той же час мій старший брат служив в армії, у Мурманську і привіз додому на гостинець борошно – білосніжне, м’яке. Ми, діти, не одразу повірили, що то борошно, а коли мама замісила тісто на вареники, я все не вгавала: «Невже вареники з крейди варитимете?».
Весною 33-го стало трохи легше. Брат виходив у поле полювати на ховрашків – тим і харчувалися.
Багато випробувань, суму і горя випало на долю Уляни Тимофіївни – попереду ще була війна, важка післявоєнна юність.
Усе життя жінка працювала у торгівлі, у тому числі і на Донбасі. Потім повернулася додому, у Григорівку, де трудилася в  тодішньому Райпо.
Уляна Тимофіївна виховала трьох дітей, дочекалася онуків та правнуків.
Доля подарувала їй довге життя. Сивина щедро посріблила волосся Уляни Тимофіївни. І хоч далеко за обрієм голодне дитинство 1932-1933 років, у пам’яті нічого не стерлося. Такою ж має бути і наша, національна пам’ять, щоб подібне не повторювалося.
 Ніна Сокуренко.