Їх щастя – бути завжди разом

48

Коли говорять про зразкову родину, то кажуть: «Вони живуть душа в душу». Це висловлювання щонайкраще характеризує чоловіка та дружину і означає, що впродовж багатьох років вони підтримують один одного, за будь-яких умов завжди поруч, ділять навпіл і труднощі, і щасливі моменти. Як правило, такі сімейні пари живуть разом довго і щасливо, і про одну з них я хочу розповісти.

Родина Ткаченків Олексія Костянтиновича і Марфи Гнатівни проживає у с. Федірки. Вони обоє тут народилися, виросли, закінчили навчання у школі. Олексій і Марфа з дитинства були знайомі, тому перед тим, як побратися, не треба було ані звикати, ані пізнавати краще один одного.
Юнак та дівчина зростали в непростих умовах, з самого дитинства важко працювали. Вони обоє закінчили по сім класів у місцевій школі. Марфа Гнатівна хотіла було і далі вчитися, та трохи походила у 8-ий клас Глинської школи (у Федірках було 7 класів), а це майже 10 кілометрів щодня лише в одну сторону. Винаймати для доньки житло мама, яка виховувала окрім неї ще двох дітей, не могла – дорого. Тож через кілька місяців дівчина полишила навчання і пішла працювати у місцеву школу прибиральницею.
Олексій Костянтинович семирічку закінчив у 1954 році, а потім пішов працювати у колгосп – пас телята.
І Олексій, і Марфа майже не знали своїх батьків – їх назавжди забрала війна, тому важко працювали, всіляко допомагали мамам, бралися за будь-яку роботу. Дитинство було дуже важким. Згадує Марфа Гнатівна:
– Нас було троє у мами. Тато загинув, а мама тягла нас, як могла. У меншого братика, Мишка, була грижа, більма на очах… Ми з братом його на возику тягали за собою, а мама пішла в роботу – рідко її бачили. Щоб вижити, в господарстві була корова. Тож ми, діти, заготовляли сіно: спочатку серпом траву зрізали, а коли мені було вже 10 років, я почала працювати косою. Накошу десять снопиків, з братом Іваном складаємо на возик, зверху Мишка садимо і тягнемо все додому. Корінці кукурудзи збирали на городі, сушили і ними, або ж сухим листям із верби, топили піч. Поки мама прийде з роботи, ми в піч все підготовимо, корову погодуємо, а бувало, що в дворі на цеглинках я ще й вареників наварю.
У 1960-му році Олексій і Марфа одружилися і залишилися будувати своє сімейне гніздечко у рідному селі. Олексій Костянтинович вивчився на тракториста, все життя пропрацював на тракторі. Марфа Гнатівна працювала скрізь, де доведеться: і буряки сапала, і корів доїла, і свиней доглядала, 4 роки годувала смачними обідами колгоспників на тракторній бригаді.
Через два роки у молодого подружжя народився первісток – синочок Юрій, а у 1967 році – донечка Лариса. Сьогодні щасливі бабуся та дідусь не натішаться чотирма внуками та чотирма правнуками. 59 років подружжя Ткаченків живуть саме душа в душу.
– Ми за все спільне життя жодного разу не посварилися, не крикнули одне на одного, – говорить Олексій Костянтинович.
– Коли він працював, то щоб худобу нагодувати перед роботою, вставав о 3-ій годині ночі. І я з ним встаю, бо ж треба чоловікові сніданок приготувати, та й із собою щоб взяв щось поїсти. Свекруха моя, царство їй Небесне, померла дуже рано, коли у нас були дітки ще маленькі. Тому допомоги ні від кого не чекали. Було, подою групу корів, а тоді сапу на плечі і йду 7 кілометрів в поле сапати буряк, а наділи тоді були по 4 гектари, – згадує Марфа Гнатівна, в зажурі схиливши голову. – Що встигла – посапала, і швиденько навпростець біжу додому, щоб в обід подоїти власну корову. А потім знову в поле. У п’ять годин вечора вертаюся на ферму – вечірнє доїння, а на ніч іду на тік працювати. От такі були часи, а зараз здоров’я вже таке, що хати не перейду.
Олексій Костянтинович не може вимовити ані слова – по щоці одна за одною збігають сльози. А я дивлюся на них і дивуюся. Яке важке життя прожили ці люди, не мали ні безтурботного дитинства, ні юності, та від цього не зачерствіла душа. Це – добрі, привітні люди. Ось лиш ходити важко та руки вгору підвести не можуть.
Що з радістю згадують Ткаченки, то це весілля та толоки.
– Весь тиждень на роботі, а прийде неділя – йдемо на толоку до односельців.
Багато людей у той час будувалося. А після роботи ще й співали, а Марфа Гнатівна спритніше за всіх танцювала «на рогачах». І на сільській сцені виступали. А як співали…
Два роки тому, на день села, родину Ткаченків викликали на сцену – тоді їхньому шлюбу виповнилося 57 років. Ведучий свята, директор школи Микола Хоменко, запропонував їм заспівати.
– Ой і співали. Микола Ілліч так і казав: «Краще Ткаченків ніхто не заспіває». А язик і не болить, а от руки, ноги та спина спокою не дають, – зі сміхом жартує господиня.
Молоді були, завзяті, працювали, ростили дітей, дали їм освіту. Син зараз живе у с. Бутово, донька працювала на одному із заводів у Олександрії, а нині заробляє на життя за кордоном.
– Важко було, та ми хотіли, щоб наші діти жили краще. Це нам додавало сил. Так хочеться, щоб закінчилася війна, щоб сини і доньки повернулися із закордонних заробітків і жили біля своїх родин. Хочеться, щоб вони були щасливими, бо для чого ж ми тоді жили?…, – говорить Марфа Гнатівна, а сама перебирає покрученими від років і тяжкої праці пальцями.
– А в чому ж щастя?, – запитую я. Життя було важким, а щасливими себе відчували?
– Якось ніколи не задумувалися, щасливі ми чи ні. Жили собі, от і все. А ось коли у нас народився син, я був, як кажуть, на сьомому небі. А ще якби ви побачили, який він красень. Для мене з’явився новий сенс життя, – розповідає Олексій Костянтинович.
Вони ні на що не нарікають, нікого ні в чому не звинувачують. До цього часу підтримують одне одного, допомагають через двір перейти, а то й через кімнату. Напевно, саме це і назвали люди коханням, яке родина Ткаченків пронесла через усе життя.
Світлана Калугіна.